Адам сидів, виструнчившись на краєчку старезного крісла, й чекав.
Хазяїн угруз у такому ж ветхому кріслі напроти й начебто не квапився починати розмову. Та нарешті сказав:
— Ну, доку, то яка ваша думка?
— Про що? — запитав Адам.
— Про мою лікарню.
— Гадаю, населення штату матиме з неї певну користь,— відказав Адам. Тоді додав: — А ви — певну кількість голосів.
— Голосів до цього не приплутуйте, друже,— сказав Хазяїн.— Щоб здобути їх, є багато інших способів.
— Та я розумію,— мовив Адам. Потім уділив Хазяїнові ще одну чималу дозу мовчанки.
Хазяїн якийсь час утішався нею, тоді заговорив знов:
— Атож, певну користь вона дасть. Одначе не дуже велику, якщо ви не візьмете діло в свої руки.
— Я не потерплю ніякого втручання,— сказав Адам і наче відкусив кінець речення.
— Не турбуйтеся, друже,— засміявся Хазяїн.— У крайньому разі я вас вижену, але не втручатимусь.
— Якщо це погроза,— мовив Адам, і в очах його спалахнув блідо-голубий вогник,— то ви змарнували час на цей візит. Ви ж знаєте мою думку про нинішню адміністрацію штату. Я не роблю з неї таємниці. І надалі не робитиму. Ви мене розумієте?
— Доку,— відповів Хазяїн,— доку, ви просто нічого не тямите в політиці. Я буду з вами цілком відвертий. Я можу керувати цим штатом і ще десятком таких штатів, навіть якщо ви станете вити на кожному розі, мов собака з прищикнутим хвостом. Вийте собі на здоров’я. Але ви просто не розумієте.
— Дещо я розумію,— похмуро сказав Адам і зімкнув щелепи.
— А дечого не розумієте, так само як і я. Та є одна річ, яку я розумію, а ви ні: хто везе, а хто поганяє. Я з тих, що поганяють. І ще одне, коли вже ми говоримо відверто…— Хазяїн раптом замовк, сіпнув головою і, лукаво позирнувши на Адама, спитав: — Чи, може, ні?
— Ви сказали: «і ще одне»,— мовив Адам, не відповідаючи на запитання і все так само рівно сидячи в кріслі.
— Еге ж, і ще одне. А до речі, доку, ви знаєте Х’ю Міллера?
— Так,— відказав Адам,— знаю.
— Ну, так от, він був зі мною в супрязі… атож, генеральним прокурором… і пішов у відставку. А знаєте чому? — спитав Хазяїн і, не чекаючи відповіді, повів далі: — Він пішов, бо не хотів бруднити рук. Хотів будувати, а не розумів, що, не забруднивши рук, цегли не зробиш. Як оті люди, що залюбки їдять біфштекси, але десятою дорогою обходять різницю, бо там працюють лихі, грубі мужлаї, недруги бідолашної худоби, на яких треба скаржитись у Товариство захисту тварин. Отож він і пішов…
Я стежив за Адамовим обличчям. Воно було біле й застигле, наче витесане з гладенького каменю. Він скидався на людину, що напружено чекає ухвали присяжних. Чи присуду лікаря. Певно, Адам у своєму житті бачив хтозна-скільки таких облич. І мусив дивитися просто на них і казати те, що мав сказати.
— Еге ж,— провадив Хазяїн,— узяв та й пішов. Він із тих, що хочуть і богу догодити, і чорта не прогнівити. Знаєте таких, доку?
Він метнув на Адама швидкий погляд, мов рибалка, що закидає муху на гачку в струмок з фореллю. Та в нього не клюнуло.
— Еге ж, старий Х’ю… він так і не збагнув, що не можна осягти всього разом. Що треба вдовольнятися малим. І що ніколи не матимеш того, чого не здобув сам. А він, діставши у спадок сякі-такі гроші й прізвище Міллер, уявив собі, що можна мати все. Атож, і забаглося йому того останнього бісового дріб’язку, що його якраз годі успадкувати. Знаєте чого? — Він пильно подивився Адамові в обличчя.
— Чого? — спитав Адам по довгій паузі.
— Добра. Еге ж, звичайнісінького людського добра. А його ні від кого не успадкуєш. Добро треба зробити самому, доку, коли вже так закортіло. І зробити із зла. Із зла. А знаєте чому, доку? — Хазяїн випростав свій огрядний тулуб у старому просидженому кріслі, нахилився вперед, уперся руками в коліна, так що задерлися лікті, і з-під звислого на очі чуба втупив погляд у Адамове обличчя.— Із зла,— повторив він.— І знаєте чому? Бо більш нема з чого його зробити.— А тоді, знову відкинувшись на спинку крісла, тихо спитав: — Ви знали це, доку?
Адам не озвався й звуком.
Тоді Хазяїн знову спитав, ще тихіше, майже пошепки:
— Ви знали це, доку?
Адам облизнув губи й сказав:
— Я хотів би запитати вас про одну річ. Ось про що. Коли, як ви кажете, можна виходити тільки із зла і тільки з нього робити добро, то як же ви знатимете, що таке добро? Як ви його розпізнаєте? В тому разі, якщо справді робите добро із зла. Поясніть мені це.
— Це легко зробити, доку, дуже легко,— відказав Хазяїн.
— Ну, то поясніть.
— Просто сам визначаєш його, коли робиш.
— Що визначаєш?
— Добро,— сказав Хазяїн.— А про що ж ми, в біса, балакаємо? Добро, з великої літери.