— Отже, ви визначаєте його тоді, коли вже робите? — спокійно перепитав Адам.
— А як же, в біса, чинять люди вже над мільйон років, доку? Коли ваш прапрадід зліз із дерева, він мав не більше уявлення про добро і зло, про слушне й неслушне, ніж лісовий пугач, що лишився на дереві. Отож зліз він та й почав щось робити, водночас винаходячи Добро. А винаходив він, доку, те, чого потребував для діла. І те, що він винаходив і що ставало для всіх зразком доброго й слушного, завжди відставало на один-два кроки від його ділових потреб. Оце тому нічого й не стоїть на місці, доку. Бо те, що люди називають слушним, завжди трохи відстає від того, що потрібне їм для діла. Ну, знайдеться якась одна людина, яка облишить робити діло, бо осягла, що є насправді слушним,— так то вже герой. А люди в цілому, доку, тобто суспільство, ніколи не облишать робити діло. Суспільство просто вигадуватиме усе нові й нові уявлення про слушне. Воно нізащо не захоче вчинити самогубство. Принаймні не в такий спосіб і не зумисне. І це незаперечно. Хіба не так?
— А так? — мовив Адам.
— Так, доку, так, у тім-то й річ. А слушність — це заборона, що її накладають на те чи інше, і дещо із забороненого анітрохи не різниться від того, на що заборони немає. І ніколи не існувало в світі такого уявлення про слушне, яке можна було б накинути всім людям без того, щоб багато хто з них не зчинив гвалту, бо воно позбавляє їх змоги робити будь-яке людське діло. Чорт забирай, та погляньте хоч би на людей, що не можуть дістати розлучення. На всіх тих добрих жінок, яких лупцюють чоловіки, на добрих чоловіків, яких гризуть жінки, а вони анічогісінько не можуть удіяти. І тоді раптом виявиться, що розлучення — то цілком слушна річ. А що там далі на черзі, ви не знаєте. І я не знаю. Але я знаю одне…— Він замовк, тоді знов нахилився вперед і, задерши лікті, вперся руками в коліна.
— Що? — запитав Адам.
— А ось що. Я не заперечую, людям потрібне певне уявлення про слушність, щоб робити діло, але ж, їй-богу, будь-яке уявлення рано чи пізно неминуче стає чимось на зразок затички у пляшці з водою, вкинутій у гарячу грубу, як ми це робили дітлахами в школі, щоб стався вибух. І як ота пара розриває пляшку, лякаючи вчительку, аж та мочить штанці, отак і людське діло, що має бути зроблене, розірве все, хоч якими затичками ти його стримуй. Та скеруй його в потрібному напрямі, дай йому належний вихід — і воно, так само як пара, приведе в рух вантажний поїзд.
Хазяїн знову відкинувся в кріслі, повіки його обважніли, проте очі пильнували, мов із засідки, з-під навислого на чоло чуба.
Адам раптом устав і пройшовся по кімнаті. Тоді зупинився перед холодним каміном, де й тепер видно було попіл та обгорілі клапті паперу, хоч настала вже весна і камін давно не розпалювали. Вікно в кімнаті було відчинене, і знадвору вливалося нічне повітря, в якому замість капустяно-пелюшкового духу вчувався дух вогкої трави та зеленого листя розкидистих дерев — дух, що йому було зовсім не місце в тій кімнаті. І мені раптом згадалося, як одного вечора до кімнати, де я сидів, залетів великий нічний метелик блідуватого яблучно-зеленого кольору, завбільшки з дрімлюгу, м’який і тихий, наче сон, з дуже гарною назвою — сатурнія люна. Хтось залишив раму з сіткою відхилену, і метелик закружляв над столами й стільцями, мов великий блідо-зелений шовковистий листок, закружляв і запурхав в електричному світлі, де йому звичайно було не місце. І так само не місце було нічному повітрю в Адамовій кімнаті.
Адам сперся ліктем на дерев’яну полицю над каміном, запорошену так, що на ній можна було написати пальцем своє ім’я, з безладною купою книжок та чашкою, в якій засохла кавова гуща. Він стояв там, наче був у кімнаті сам-один.
Хазяїн пильнував за ним.
— Атож,— мовив Хазяїн,— приведе в рух вантажний поїзд і…
Та Адам не дав йому доказати.
— Що ви хочете мені довести? Не треба нічого доводити. Я ж сказав, що згоден. І край! — Він люто зиркнув на огрядного чоловіка у широкому кріслі й повторив: — І край! А мої мотиви вас не стосуються.
Хазяїн мляво посміхнувся, зручніше вмостився у кріслі й сказав:
— Еге ж, ваші мотиви мене не стосуються, доку. Та я просто подумав, що, може, ви захочете дізнатися про мої. Усе ж таки ми маємо робити спільне діло.
— Я маю керувати лікарнею,— заперечив Адам і, кривлячи уста, додав: — Якщо, по-вашому, це означає робити спільне діло…
Хазяїн голосно засміявся. Тоді підвівся з крісла.
— Доку,— мовив він,— та не турбуйтеся ви. Я подбаю, щоб ваші рученьки лишилися чисті. І щоб ніде на вас і плямочки не сіло, доку. Я приміщу вас у тій пречудовій антисептичній стерильній шестимільйонній лікарні й загорну в целофан, щоб ніхто вас і пальцем не торкнувся.— Він ступив до Адама й ляснув його по плечу.— Вам нема чого турбуватися, доку.