— Я й сам можу дати собі раду,— відрубав Адам і скоса подивився на руку на своєму плечі.
— Звісно, що можете, доку,— погодився Хазяїн і забрав руку з його плеча. Тоді раптом змінив тон на поважний і офіційний: — Певна річ, ви захочете поглянути на всі проекти. Ви можете внести в них свої зміни після належних консультацій з архітекторами. З цих питань з вами зустрінеться містер Тодд із компанії «Тодд і Уотерс». А тим часом починайте добирати штат. Це вже ваш клопіт.— Він одвернувся і взяв з деки фортепіано свого капелюха. Потім знов обернувся до Адама і востаннє, ніби підсумовуючи враження, зміряв його поглядом від голови до ніг.— Ви молодчага, доку,— мовив він,— і не слухайте тих, хто казатиме вам, що це не так.— А тоді круто повернув до дверей, перш ніж Адам устиг відповісти. Якщо той мав що відповісти.
Ласун і я рушили за Хазяїном. Ми не спинилися сказати «на добраніч» чи подякувати за гостинність. Та такого й не передбачалося правилами гри. Проте у дверях я все-таки озирнувся й мовив:
— Бувай, друже.
Але Адам не відповів.
На вулиці, вже біля машини, Хазяїн начебто завагався. Тоді сказав:
— Ви їдьте. Я пройдуся пішки.— І подався вулицею до центру міста, повз обшарпаний багатоквартирний будинок, де мешкав Адам, повз сусідню бакалійну крамничку, дешеві пансіони та вбогі одноповерхові будиночки.
Тільки-но я заліз у машину і вмостився на Хазяїновому місці поруч із Ласуном, як у будинку гримнула музика. Вікно було розчинене, і музика лунала на всю вулицю. То Адам вибивав душу із свого дорогого фортепіано, сповнюючи тихе нічне повітря гримкими, мов гуркіт Ніагарського водоспаду, звуками.
Ми поїхали вулицею і невдовзі випередили Хазяїна, що йшов похиливши голову й не звернув на нас ніякої уваги. Тоді повернули на одну з гарних вулиць, де над головою нависало склепіння дерев і молоденьке листячко здавалося чорним проти неба, а в світлі вуличних ліхтарів було блідо-зеленим, майже білястим. Тепер ми вже не чули Адамової музики.
Я відкинувся на сидінні, заплющив очі й, легенько, м’яко погойдуючись разом з машиною, став думати про те, як Хазяїн і Адам Стентон дивились один на одного з різних кінців кімнати. От уже не сподівався, що колись таке побачу. Але це сталося.
Я виявив істину, відкопав її з попелу, із сміття, з доісторичних покидьків, з гробовища, і послав ту дрібочку істини Адамові Стентону. Я не міг перекроїти істину відповідно до його уявлень. Тож нехай пристосовує свої уявлення до цієї істини. Так вважаємо ми, дослідники історії. Істина робить людину вільною.
Отак я напівлежав на м’якому сидінні й думав про Адама і про істину. І про Хазяїна, про те, в чому, як він сказав, істина. В чому добро. В чому справедливість. Заколисаний погойдуванням «кадилака», я міркував собі, чи справді він вірить у те, що сказав. Він сказав: добро треба зробити із зла, бо більш нема з чого його робити. Ну що ж, він таки зробив якесь добро із зла. Оту лікарню. Лікарню Віллі Старка, що стоятиме й по тому, як він помре і піде в непам’ять. Так сказав сам Віллі Старк. Та коли Віллі Старк вірить, що добро завжди доводиться робити із зла, то чого ж його так занепокоїло цілком логічне бажання Малюка Даффі облагодити оте дільце з підрядом на будівництво лікарні? Чого він так розпалився тільки через те, що Малюкова відміна Зла могла домішатися до сировини, з якої він збирався робити Добро. «Невже не можеш зрозуміти? — запитував Хазяїн, схопивши мене за вилогу.— Невже й ти не можеш зрозуміти? Я будую найкращу в країні, найкращу в світі лікарню і не дам такій паскуді, як Малюк, лізти в цю справу своїми брудними лапами. Я назву її лікарнею Віллі Старка, і вона стоятиме ще довго по тому, як я помру й піду в непам’ять, і ти помреш, і всі ті сучі сини помруть…» Навряд чи в цьому була послідовність. Не було ніякої послідовності. І я вирішив колись прямо запитати про це Хазяїна.
Одного разу я вже запитав його, але про інше. Того вечора, коли провалилася спроба притягти його до суду. Коли величезний натовп, що присунув до міста з усіх усюд, стояв на лужку перед Капітолієм, витоптуючи квітники біля постаментів бронзових статуй у фраках, у шкіряних штанях, із шаблями при боці, що уособлювали Історію. Коли з високих темних дверей Капітолію під блакитне сяйво прожекторів вийшов Віллі Старк і став на вершині високих сходів, неповороткий і млявий на вигляд, кліпаючи очима в яскравому промінні. Він стояв один там, нагорі, на широкій кам’яній площині, і здавався дуже самотнім і малим на тлі кам’яного громаддя, що здіймалося позад нього; стояв і кліпав очима. При його появі протягле волання: «Віллі!.. Віллі!.. Нам треба Віллі!» — що дедалі гучніше розлягалося над натовпом, ураз замовкло. Якусь мить він чекав, і не чулося ні звуку. Та раптом натовп вибухнув ревінням, тепер уже без слів. Минуло чимало часу, перш ніж Віллі підвів руку, щоб спинити його. Нарешті, немов під тиском його руки, що поволі опускалася додолу, те ревіння завмерло.