Тоді він сказав:
— Вони копали мені яму, але викопали собі.
І знову гримнуло ревіння — і затихло під тиском його руки.
Він сказав:
— Вони копали мені яму, бо їм не до вподоби те, що я роблю. А вам воно до вподоби?
Ревіння розляглось і завмерло.
Він говорив далі:
— Я скажу вам, що я збираюся зробити ще. Я збираюся спорудити лікарню. Найбільшу й найкращу в світі. І вона належатиме вам. Кожен чоловік, кожна жінка й дитина, яких мучитиме хвороба чи біль, приходитимуть туди з певністю, що для них зроблять усе можливе. Вилікують хворобу. Полегшать біль. Безплатно. Не з добродійництва. А по праву. Бо це ваше право. Ви чуєте? Це ваше право!
Розляглося ревіння.
Він провадив:
— І ще ваше право — щоб кожна дитина закінчила школу. Щоб ні стара людина, ні каліка не терпіли нужди в шматку хліба й не мусили жебрати. Щоб той, хто щось виробляє, міг вивезти свій товар на ринок, не загрузаючи по осі в болоті й не платячи мита. Щоб житло та землю бідняків у нашому штаті не обкладали податками. Щоб багатії і великі компанії, що мають зиск із власного штату, платили штатові справедливу частку. Щоб нікого з вас не позбавляли надії!
Знов розляглося ревіння. А коли воно вщухло, Анна Стентон, що стояла, вчепившись за мій лікоть, притиснута до мене натовпом, запитала:
— І він таки думає все це зробити, Джеку? Насправді?
— Та й уже зробив чимало,— відказав я.
— Еге ж,— озвався Адам Стентон, і губи його викривились,— еге ж, і тим купив їх.
Я не встиг відповісти — та й не знав, що сказати у відповідь,— а тим часом Віллі Старк, там, на вершині високих сходів, уже говорив далі:
— Я все це зроблю. І хай поможе мені бог. Я житиму вашою волею і вашим правом. А якщо хтось заважатиме мені здійснювати цю волю і це право, я того розтрощу. Розтрощу отак! — Він широко розвів руки на рівні плечей і з силою стукнув правим кулаком об ліву долоню.— Отак! Живого місця не залишу. Переламаю руки й ноги, ребра й хребет, відіб’ю нирки, розвалю голову, зверну щелепу, вріжу під дихало. Битиму куди попало і чим попало!
А коли натовп знову заревів, я нахилився до Анни й гукнув їй у вухо:
— І він таки битиме, щоб я пропав!
Не знаю, чи Анна почула мене. Очі її були прикуті до чоловіка на високих сходах, що, викотивши очі, подався вперед, до натовпу, і вигукував:
— Я зарубаю його! Зарубаю різницькою сокирою! — Він зметнув руки над головою, так що рукави піджака туго натяглись і з-під них вилізли манжети сорочки, і, хапаючи пальцями повітря, заволав: — Дайте мені ту сокиру!
І натовп заревів.
Він повільно опустив руки, вимагаючи тиші. Тоді промовив:
— Ваша воля — моя сила.— І, хвильку помовчавши, додав: — Ваша нужда — мій закон.— А потім: — Оце все.
Він повернувся, повільно рушив назад до високих дверей Капітолію і зник у темряві за ними. В повітрі, щомить наростаючи, розкотилося ревіння натовпу, ще гучніше, ніж перед тим, і я відчув, як воно сповнює і мене, розпираючи усе всередині, наче приплив крові й переможного тріумфу. Я не міг відвести погляду від великого чорного отвору дверей, де зник Віллі,— а натовп і далі ревів.
Анна Стентон шарпала мене за рукав.
— Він справді так думає, Джеку? — запитала вона.
— А чорт,— відказав я і почув у своєму голосі розлючені нотки,— звідки мені, в біса, знати?
Адам Стентон криво посміхнувся й промовив:
— Закон! Він сміє говорити про закон!
І зненацька я відчув спалах ненависті до Адама Стентона.
Я сказав їм, що мені треба йти — і то була правда,— й почав протискатися крізь натовп до поліційного кордону. Тоді обійшов Капітолій, де біля задніх дверей на мене чекав Хазяїн.
І оце того вечора, тільки пізніш, уже в Особняку, коли Хазяїн витурив Малюка з його шатією, я й поставив своє запитання. Я спитав його:
— Ти справді казав те, що думаєш?
Простягшись на великій шкіряній канапі, Хазяїн утупив у мене очі й запитав:
— Про що це ти?
— Про те, що ти казав,— відповів я,— сьогодні ввечері. Ти казав, що їхня воля — це твоя сила, їхня нужда — твій закон. І все таке інше.
Хазяїн і далі дивився на мене викоченими очима, що ніби вчепилися мені в душу й пронизували наскрізь.
— Ти це казав,— мовив я.
— Хай йому чорт! — вигукнув він з люттю, не спускаючи з мене очей.— Хай йому чорт…— Він стиснув праву руку в кулак і двічі вдарив себе у груди.— Хай йому чорт, щось таке роздимається отут усередині… роздимається, роздимається…