— Я не хочу про це балакати,— сказав Адам і зімкнув щелепи, а тоді рвучко відійшов у дальший кінець кімнати і став, виструнчившись майже по-військовому.
Мені не лишалося нічого іншого, як піти, і його лакована чемність так виблискувала й заморожувала, що моє «бувай, друже» застрягло у мене в горлянці, мов шматок черствого кукурудзяного коржа.
Але не він сказав Анні. І не я. Хто ж їй сказав? Поки що я не мав на це певної відповіді, окрім хіба тієї, що хтось не втримав язика на припоні, щось проточилося назовні й пішов поголос. Мабуть, я вдовольнився цією відповіддю — якщо справді вдовольнився,— бо мені було найлегше на неї пристати. Проте глибоко в душі я знав, що Хазяїн ніколи не дасть волі язику — хіба тільки тоді, коли це йому потрібно, а тут він не міг не розуміти, що кинути таку кістку на жорна поговору — чи не найпевніший спосіб назавжди відрізати собі всі підступи до Адама Стентона. Я добре це усвідомлював, проте мій розум замкнувся, наче скойка, коли на неї падає тінь. Бо ж і скойка хоче жити, хіба ні?
Але я таки дізнався, хто сказав Анні Стентон.
Був прегарний ранок у середині травня, саме такий ранок і така година — десь пів на десяту,— коли весна, про яку ти вже майже забув, востаннє нагадує про себе: повітря мало ледь помітний молочний відтінок, а ген за вікном я бачив над річкою легкий серпанок того самого молочного відтінку. Ця пора року була мов гожа повногруда дочка якогось убогого, пошарпаного життям здольщика, дівчина, на якій тріщить ситцеве платтячко, але ще тонка станом, рожевощока й ясноока, з дрібненькими росинками молодого поту на чолі, під білявим волоссям (у певних колах її назвали б платиновою блондинкою); проте, дивлячись на неї, ти знаєш, що невдовзі вона перетвориться на стару відьму, на мішок маслаків, з темним, мов іржаве залізо, обличчям. Та тепер вона ще така гарна, аж тобі дух забиває, як добре придивишся до неї,— і отаке саме почуття викликала ця ранкова година цієї пори року, хоч я й знав, що на кінець червня усе обернеться на ті ж таки маслаки, відьомську подобу, липке від поту простирадло, під яким прокидаєшся вранці, і такий присмак у роті, наче насмоктався позеленілої міді. Одначе поки що листя на деревах висіло соковите, м’ясисте і ще не почало скручуватись. Із вікна свого кабінету в Капітолії я дивився на великі купи та пучки зелені, на ті роздуті зелені кулі, якими здавалися з височини дерева на лужку перед Капітолієм і уявляв собі лабіринти гілля та листя всередині тих куль, тінясті печери коло стовбурів, в одній з яких, можливо, умостилася такою собі первісною володаркою велика сварлива сойка, втупивши свої блискучі чорні очі-намистинки в зелене плетиво. Потім вона безгучно пурхне з гілки, проб’ється крізь запону листя й порине в яскраве сонячне сяйво, де раптом закричить, мов навіжена. Я дивився вниз і уявляв собі, ніби вже й я сам усередині однієї з тих великих куль, у водянистому присмерку зеленої печери, і немає зі мною навіть сойки, бо вона полетіла геть, і нічого не видно за зеленим листям — таке воно рясне,— і нічого не чути, крім далекого, невиразного жебоніння вуличного руху, схожого на шум океану, що жує свою жуйку.
То була приємна, миротворна, втішлива думка, і, відірвавши погляд від дерев унизу, я відкинувся у своєму обертовому кріслі, поклав ноги на письмовий стіл, а тоді заплющив очі й уявив собі, як лечу вниз і пробиваюся крізь листя в ту раптову зелену тишу всередині. Лежав, заплющивши очі, дослухався до заколисливого гудіння електричного вентилятора й проймався майже реальним відчуттям того льоту, а потім — тихого спокою. То було чудове відчуття. Якби мати крила.
Раптом я почув у приймальні якийсь шум і розплющив очі. Грюкнули двері. Потім до мене долинув звук швидкої ходи, і до мого закапелка, виписуючи широку дугу, ввігналася Сейді Берк, на ходу захряснула за собою двері й кинулась до мене. Вона стала перед столом, насилу зводячи дух, перш ніж спромоглася щось сказати.
Точнісінько так, як у давні дні. Я не бачив її такою збудженою від того ранку, коли вона дізналася про «північну німфу» з Чікаго, що заїхала на ковзанах до Хазяїна в ліжко. А того ранку Сейді вилетіла з його кабінету і по параболі влетіла в мій, з дико розмаяними чорними патлами та обличчям, схожим на поколупану гіпсову маску Медузи, на якій, мов роздмухані міхами жарини, палали смолянисті очі.
Ну що ж, від того ранку між Хазяїном і Сейді, певна річ, не раз і не два виникали незгоди. Хазяїн не пропускав нікого, від тієї «північної німфи» до упорядниці колонки господарчих порад у «Кронікл», і хоч Сейді не схильна була все те прощати,— не таку вона мала вдачу,— та з часом вони дійшли своєрідної мовчазної згоди. «Біс із ним, з клятим бахуром,— колись сказала мені Сейді,— хай собі тягається з тими сучками, нехай. Усе одно він завжди вертатиметься до мене. Він знає, що без мене йому не обійтись. Добре це знає.— І похмуро додала: — Тож хай краще не пробує». І хоч як вона лютувала й кляла його, хоч як висміювала й шмагала словами,— а язик у неї був мов той батіг із сімома кінцями,— хоч який іноді її охоплював розпач, проте бозна-чому начебто відчувала якусь гірку, неприродну втіху, спостерігаючи перебіг кожної нової і старої, як світ, інтрижки, аж поки чергова сучка діставала відставку, а Хазяїн повертався перед очі Сейді і стояв, широко всміхаючись до неї, огрядний, упевнений, готовий терпляче знести чергове словесне шмагання. Та Сейді, мабуть, давно вже зневірилась у тому шмаганні й навіть не думала тепер, що каже. Соковиті епітети втратили свій пікантний смак, та й сам її тон став якийсь рипучий, механічний. Немов у заїждженої грамофонної платівки чи в ласого до курятини проповідника, що сяк-так проказує передобідню молитву. Слова були ті самі, але душі в них вона не вкладала.