Одначе того погожого травневого ранку все було інакше. Справді, наче в минулі дні — груди їй розпирало, і стрілка манометра зайшла далеко за червону риску. Нарешті Сейді відкрила клапан.
— Він знов туди ж! — просичала вона.— Знов те саме… і богом присягаюся…
— Що «те саме»? — запитав я, хоча й добре знав, про що йдеться. Про нову сучку.
— Двоєдушний негідник! — сказала вона.
Я напівлежав у своєму обертовому кріслі й дивився на неї. Яскраве вранішнє світло безжально світило їй просто в обличчя, але очі були чудові.
— Падлюка!— сказала вона.— Двоєдушний негідник!
— Ну-ну, Сейді,— мовив я, відкинувшись у кріслі й споглядаючи її понад носаками своїх черевиків, схрещеними на столі.— Ми ж колись уже заглиблювались у цю арифметику. Він не може бути двоєдушним щодо вас. Двоєдушний він щодо Люсі. А щодо вас він може бути однодушним чи там бездушним, але ніяк не двоєдушним.
Кажучи це, я пильнував за її очима — чи можливо розпалити їх ще дужче. Виявилося, що можливо. Бо вона сказала:
— Ви… ви…— Та далі їй забракло слів.
— Що — я? — спробував я боронитися.
— Ви… ви і ваші благородні друзі… що вони знають… що розуміють у житті… а вам треба було їх приплутати…
— Про що це ви говорите?
— А я хай і не благородна, хай і зросла в злиденній халупі, та коли б не я, не був би він тепер губернатором, і він це знає, тож даремно вона радіє, бо хоч яка вона там благородна, але я її провчу. Ще й як провчу, богом присягаюся!
— Про що ви, в біса, говорите?
— Ви ж знаєте, про що,— огризнулася вона, перехиляючись до мене над столом і сварячись пальцем.— А ви сидите отут, усміхаєтесь і вдаєте із себе дуже благородного. Якби ви були справжнім чоловіком, то пішли б і повідбивали йому тельбухи. Я завжди думала, що вона ваша. Чи, може, він і вас обкрутив так само, як обкрутив отого лікаря.— Вона нахилилася ще ближче до мене.— Може, він настановить вас завідувати лікарнею. Чим він настановить вас завідувати, га?
Під тим потоком слів, під грізним перстом і пронизливим поглядом я рвучко випростався в кріслі, з грюкотом скинув ноги зі столу, а тоді підхопився й став проти Сейді; в скроні мені вдарила кров, аж у голові запаморочилось, як завжди буває, коли рвучко підведешся, а перед очима замерехтіли червоні цятки; тим часом потік слів не вщухав. Нарешті він скінчився отим запитанням.
— То ви кажете,— твердо почав я,— що… що…— Я мало не назвав ім’я Анни Стентон, бо воно виразно стояло в моїй свідомості, наче виписане великими літерами на афіші, але раптом застрягло у мене в горлянці, і я з подивом виявив, що не можу його вимовити. Отож повів далі: —…що вона… вона…
Та Сейді Берк просто-таки читала мої думки — принаймні так мені тоді здалося — і двигнула мене цим ім’ям, мов блискавичним боксерським ударом.
— Еге ж, вона, вона, ота ваша Стентон, Анна Стентон!
Якусь мить я дивився в обчиччя Сейді, і мені стало жаль її мало не до сліз. І це мене здивувало. Що я відчув такий жаль до Сейді. Потім я перестав відчувати будь-що. Не відчував навіть жалю до самого себе. Я весь задерев’янів і почував себе дерев’яним індіанцем перед тютюновою крамничкою, і пригадую, як здивувався, коли виявилося, що ноги мої, хоча й дерев’яні, чудово служать мені і ступають просто до вішалки, де моя права рука, хоча й дерев’яна, зводиться, знімає з кілка старий капелюх і надіває його мені на голову, а потім мої ноги простують до виходу і, ступаючи через довгу приймальню по ворсистому й м’якому, мов доглянутий моріжок, килиму, виносять мене за двері, на дзвінкі мармурові плити.