Тоді обернувся до старого білого собаки, що ані вухом не повів, відколи наш «кадилак» під’їхав до воріт, і лежав собі на краю ганку, наче витерта шкура білого ведмедя.
— Гей, Баку! — покликав Хазяїн і клацнув пальцями.
Собака мов і не чув.
— До мене, Баку! — гукнув Хазяїн.
Том Старк спробував збадьорити пса, штурхонувши його носаком черевика, але то було однаково, що штурхонути диванну подушку.
— Не той уже Бак,— обізвався старий.— Зовсім охляв.— Він підійшов до собаки і важко нахилився над ним, так що, здавалось, от-от почується рипіння іржавих амбарних завіс.— Ану, Баку, вставай,— умовляв він пса, сам не вірячи в успіх. А тоді відступився і звів очі на Хазяїна.— Коли б він ще був голодний,— мовив він і похитав головою,— тоді б ми його якось підманули. Та він не голодний. Зуби в нього вже нікудишні.
Хазяїн подивився на мене, і я зрозумів, за що мені платять гроші.
— Ану, Джеку,— сказав Хазяїн,— підтягни сюди цього кудлатого поганця і зроби так, ніби він дуже радий мене бачити.
До моїх обов’язків входило багато всякого, зокрема й піднімати гарячої літньої днини п’ятнадцятирічних стотридцятип’ятифунтових кудлатих білих собак і надавати їхнім вірним мордам виразу невимовної втіхи, коли вони віддано дивляться у вічі Хазяїнові. Отож я взявся за Бакові передні лапи, як за руків’я тачки, і потяг догори. Та нічого з того не вийшло. На мить я підняв передню половину пса з ганку, але в ту ж таки мить він видихнув, а я вдихнув. І самого його віддиху було досить. Мені шибнуло в ніс, як із кубла канюка. Я закляк, мов паралізований. А Бак гепнувся на мостини ганку та й лишився лежати, наче стара шкура білого ведмедя, на яку він був схожий.
Тоді Том Старк і один репортер узялися за озадок, а я, затамувавши подих, за передок, і отак утрьох ми підтягли пса до Хазяїна. Хазяїн прибрав належного вигляду, ми підняли передню частину Бака, і Хазяїн нюхнув його віддих.
Цього було досить.
— Бога ради, тату,— заволав Хазяїн, погамувавши спазми,— чим ти годуєш цього собацюру?
— Він майже нічого не їсть,— відказав старий.
— Фіалок він не їсть, це напевне,— мовив Хазяїн і плюнув на землю.
— Він ось чого впав,— зауважив фотограф.— Його не тримають задні лапи. Як тільки ми поставимо його рівно, треба буде поквапитись.
— Ми? — вигукнув Хазяїн.— Ми! Хто це, в біса, ми? Ану йдіть поцілуйтеся з ним. Він раз дихне — то й молоко скисне, і сосна обсиплеться. Ми, хай йому чорт!
Хазяїн глибоко вдихнув, і ми знов підняли пса. Та все було марно. Бак зовсім не стояв на лапах. Ми пробували разів шість чи сім — і хоч би тобі що. Кінець кінцем Хазяїн сів на східці, а ми підтягли Бака й примостили його вірну голову на колінах Хазяїна. Хазяїн поклав руку псові на голову і втупив очі туди, звідки мала вилетіти пташка. Фотограф клацнув затвором і сказав: «Усі попадають»,— і Хазяїн підтакнув: «Еге ж, таки попадають».
Він ще трохи посидів на ганку, не забираючи руки з Бакової голови.
— Собака,— мовив він,— найкращий друг людини. Кращого друга, ніж старий Бак, я ніколи не мав.— Він почухав пса за вухом.— Атож, добрий старий Бак завжди був мені найкращим другом. Але, хай йому чорт,— сказав він і так рвучко підвівся, що Бакова голова гепнулась на ганок,— смердить від нього анітрохи не краще, ніж від усіх інших.
— Це для преси, Хазяїне? — спитав один з репортерів.
— Авжеж,— відказав Хазяїн.— Смердить від нього так, само, як і від усіх.
Потім ми стягли напівживого Бака з ганку, і фотограф заходився клацати далі. Він зняв Хазяїна з родиною в усіх можливих комбінаціях. А тоді склав свою триногу і сказав:
— Знаєте, губернаторе, треба ще зняти вас нагорі. У кімнаті, де ви жили в дитинстві. Всі попадають.
— Та звісно, що попадають,— мовив Хазяїн.
То була моя ідея. Фото справді мало вийти пречудове — Хазяїн у своїй дитячій кімнаті, зі шкільним підручником у руках. Добрий взірець для малечі. І ми пішли нагору.
Кімнатка була маленька, з голою дощаною підлогою та шпунтовими стінами, колись пофарбованими в жовтий колір, а тепер майже геть облупленими. Там стояло чимале дерев’яне ліжко з високими, трохи перекошеними спинками, заслане білим покривалом, простий сосновий стіл, два стільці, кругла залізна грубка, поіржавіла від часу, а біля стіни за грубкою — дві саморобні шафки, напаковані книжками. В одній — читанки, підручники з географії, алгебри тощо; у другій — ряди дешевих пошарпаних книжок з правознавства.
Хазяїн став посеред кімнати й повільно роздивився навколо, а ми збилися біля дверей, наче вівці, і чекали.
— Боже милий,— мовив він.— Ще б посудину під ліжко — і все як удома.
Я заглянув під ліжко — горщика там не було. Тільки його й бракувало в кімнаті. Та ще повновидого ластатого хлопчини із звислим русявим чубом, схиленого біля столу при гасовій лампі,— певно, тоді ще були гасові лампи,— і покусаного олівця у його руці, і причахлого вогню в залізній грубці, і ударів вітру в північну стіну — вітру, що прилетів за тисячу миль, з Дакоти, через рівнини, вкриті скрижанілим, гладенько виметеним, аж наче перлистим снігом, що тьмяно мерехтів поночі, через безводні річища й через пагорби, де колись стогнали під вітром сосни, а тепер ніщо не стояло йому на заваді. Від того вітру бряжчали шибки в північному вікні, вогник гасової лампи вигинався й тріпотів, та хлопчина не підводив голови. Він покусував олівця й ще нижче схилявся над книжкою. А потім гасив лампу, роздягався і лягав у ліжко в спідній білизні. Простирала були холодні й жорсткі. Він лежав у темряві і тремтів від холоду. Вітер прилітав за тисячу миль, він бив у стіну, бряжчав шибками, і всередині у хлопця, поволі роздимаючись і твердіючи, наростало щось велике, аж поки йому спирало подих і кров починала стугоніти в скронях так лунко, наче голова його стала печерою, неосяжною, мов темрява надворі. Він не знав, як назвати оте велике, що наростало в ньому. А може, воно й не мало назви.