За тих часів через переїзд на околиці Берден-Лендінга за чверть години до півночі проходив поїзд. Наближаючись до переїзду, він завжди гудів. Загудів і того вечора, і я зрозумів, що вже чверть до дванадцятої. І що час вертатися. Отож я сів рівно, ввімкнув мотор, повернув машину назад, і ми поїхали додому. Ми не озвались ані словом ні перед тим, ні дорогою, аж поки не спинилися перед будинком Стентонів. А там Анна в одну мить вислизнула з машини, ще мить постояла на всипаній черепашками доріжці, тихо сказала: «Добраніч, Джеку»,— а тоді, сяйнувши на прощання тією ж усмішкою, якою всміхнулася до мене дві години тому через тисячі миль шкіряної подушки сидіння, легенько, мов пташка, збігла східцями на веранду. Все те сталося так швидко, що я й не зчувся.
Я вражено втупив очі в чорні двері на темній веранді,— заходячи в дім, Анна не ввімкнула світла,— і напружив слух, ніби сподівався почути якийсь сигнал. Та навколо не чутно було й звуку — тільки отой безіменний нічний шерех, що лине в повітрі навіть тоді, коли ніде ані війне і ти надто далеко від моря, щоб уловити вухом безугавний гомін води, який не вмовкає і за цілковитого штилю.
Через кілька хвилин я знов натиснув на стартер і під скрегіт черепашок, що розліталися з-під шин, помчав геть від садиби Стентонів. Далі на Алеї я до відпору натиснув на газ, щоб добре наполохати всіх тих сонних мерзотників у білих будинках. Хай почують ревіння мого мотора й посхоплюються з ліжок, мов ошпарені. Прогазувавши так миль з десять, я влетів у сосновий гай, де міг наполохати хіба лише сов та ще, може, якогось самотнього бідака, що зліпив собі халупу край самої смуги припливу й залягав у ній на ніч таким собі божим даром малярійним комарам. Отож я збавив газ, повернув назад і, відкинувшись на сидінні, пустив машину на такій малій швидкості, наче плив у човні за повільною течією.
А вдома, тільки-но вклавшись у ліжко, я раптом пригадав — та ні, не пригадав, а виразно побачив — відхилене назад Аннине обличчя із заплющеними очима, освітлене місячним промінням, і мені спав на пам’ять той далекий день на природі, коли ми запливли далеко від берега під грозовими хмарами і вона лежала на воді, звернувши обличчя із заплющеними очима до потемнілого пурпурово-зеленкуватого неба, а ген у височині над нами пролітала біла чайка. Відтоді я, здається, жодного разу про це не згадував, а коли й згадував, то не надавав цьому ніякої ваги, але тепер, лежачи в ліжку, зненацька відчув себе на хиткій грані якогось грандіозного відкриття. І збагнув, що ота хвилина сьогодні була не чим іншим, як продовженням тієї давньої хвилини на природі, і що сьогоденне весь час визрівало з минулого, а я цього не знав, я упустив його чи відкинув геть, але це однаково що відкинути геть насінину і, повертаючись назад тією ж дорогою, побачити там буйну, вкриту рясним цвітом рослину або ж однаково що вкинути у вогонь разом зі сміттям якусь руду паличку, а виявляється, то динаміт, і лунає оглушливий вибух.
І оглушливий вибух пролунав. Я аж підскочив на ліжку, як і оті сонні мерзотники, що їх наполохало ревіння моєї машини. Та цим не скінчилося. Я сидів на ліжку, переповнений захватом. Такого зі мною ще ніколи не бувало. Мені забило дух, і я відчував, що жили в мене на скронях набрякли і, здавалося, ось-ось розірвуться,— так буває, коли надто глибоко пірнеш і вже й не сподіваєшся виплисти на поверхню. Мене пойняло таке відчуття, ніби я оце зараз осягну доконечну, всеосяжну істину. Ще мить — і я знатиму її. Нарешті я спромігся звести дух.
— О боже! — мовив я вголос.— О боже! — І широко розпростер руки, ніби хотів охопити ними весь безмежний простір.
Потім я пригадав собі Аннине обличчя на воді, під потемнілим пурпурово-зеленкуватим небом, де пролітала біла чайка. І мене просто-таки приголомшив цей спогад, цей образ, що знову постав перед моїми очима, бо сама причина, яка, судячи з усього, щойно викликала в мені захват, одразу ж загубилась і забулася в тому радісному вибуху, що прогримів на цілий світ. Так чи так, а я знову бачив перед собою цей образ, і мій захват миттю розвіявся, і тепер мене затопило почуття величезної ніжності — ніжності, пронизаної смутком, так наче ніжність була плоттю, а смуток — нервами й судинами мого тіла. Це звучить безглуздо, але саме так воно й було. Достоту так.