Та сигарета зайнялася, і я відхилив голову від світла й мовив:
— Дякую.
— Прошу,— відказав він, і оце, власне, була чи не вся наша розмова того вечора.
А ми мали що сказати один одному. Він міг би запитати мене про щось, що, як я знав, було в нього на думці. А я міг би відповісти, й не чекаючи його запитання. Одначе жоден з нас не сказав того, що мало бути сказано. Я боявся Адамового запитання, бо хоча й переконував себе, що це не його діло і хай іде к бісу, проте мене точило й почуття вини, немовби я вкрав у нього щось. Та водночас я сидів страшенно збуджений і дуже хотів, щоб він таки спитав,— мені кортіло розказати комусь, яка вона чудова, Анна Стентон, і який я закоханий. Так наче моє почуття не буде повне, поки я не скажу комусь: «Ти знаєш, я закохався, і щоб я пропав, коли це не так». У ті хвилини таке признання здавалося не менш потрібним для повноти кохання, ніж згодом стануть потрібні жагучі, пітні обійми. Отож я сидів у темряві на лаві-гойдалці, весь поглинутий думкою, що я закоханий, і мені кортіло виповнити своє почуття, розказавши про нього, і зовсім не бракувало предмета мого кохання, Анни, яка пішла нагору, до своєї кімнати. Я був тоді такий поглинутий переміною, яка зі мною сталася, що навіть не запитав себе, чому Анна отак раптом пішла. І тільки згодом зміркував, що, постоявши перед Адамом рука в руку зі мною, вона дала йому все зрозуміти, а тоді пішла собі, щоб він побув на самоті з думкою про перебудову структури нашого кристалу, нашого маленького світу, і мав час звикнути до неї.
А може, як зміркував я ще згодом — далеко згодом, через багато років, коли все це вже навряд чи й важило щось,— може, вона пішла тоді, бо просто захотіла побути сама, посидіти біля вікна, не засвічуючи світла й вдивляючись у піч, або простягтися на ліжку, втупивши очі в темну стелю,— щоб призвичаїтись до свого нового «я», побачити, чи вільно дихатиметься в новій атмосфері, чи зможе вона освоїтися в новій стихії і безпечно поринути у приплив нового почуття. Може, їй треба було усамітнитись і заглибитися в себе, подібно до дитини, що заглиблюється у споглядання кокона, з якого поступово з’являється у вечірніх сутінках прекрасний метелик, та ж таки сатурнія Ліона, сріблясто-зеленкувата, з іще зім’ятими вологими крильцями, що помалу розгладжуються в присмерку, набувають форми й починають повільно тріпотіти, здіймаючи такий легенький повів, що його, навіть нахилившись зовсім близько, не відчуєш і оком. Тож вона й пішла до себе, щоб спробувати осягти своє нове «я», бо, закохавшись, ти немовби народжуєшся наново. Той, хто тебе кохає, вибрав тебе з величезного первозданного глинища, яким є людство, прагнучи виліпити з тебе щось, і ти, безформний кавалок глини, хочеш дізнатися, на що тебе перетворили. Та водночас ти й сам, покохавши іншу людину, стаєш чимось, вирізняєшся із суцільної маси первісної речовини, дістаєш наснагу до життя й зводишся на ноги. Отже, ти твориш себе, творячи іншу людину, яка, в свою чергу, створила тебе, вибравши кавалок глини, що був тобою, із загальної маси. І таким чином виходить двоє твоїх «я»: одне ти створюєш сам, закохавшись, а друге створює твоя кохана людина, покохавши тебе. І що далі одне від одного ці двоє твоїх «я», то надсадніше скрегоче світ на своїй осі. Та коли й ти кохаєш, і тебе кохають безоглядно, тоді між тими твоїми «я» не буде ні різниці, ні відстані. Вони цілковито збігаються, зливаються в одне, як два зображення у стереоскопі.
Так чи так, а Анна Стентон, сімнадцяти років, пішла нагору до своєї кімнати, як видно, відчувши потребу побути на самоті, бо раптом, цілком несподівано, закохалася. А закохалася вона в досить високого на зріст, трохи незграбного й сутулуватого юнака двадцяти одного року, з довгастим кощавим обличчям, великим, злегка викривленим гачкуватим носом, кошлатою темною чуприною, темними очима (але не глибокими й палючими, як у Касса Мастерна, а здебільшого безвиразними чи каламутними, вранці червоними, що блищали тільки від хвилювання), з великими руками, що важко ворушилися в нього на колінах, бгаючи й шарпаючи одна одну, та великими клишавими ногами, які човгали при ході,— в юнака не гарного, не здібного, не працьовитого, не доброго, навіть не честолюбного, схильного до крайнощів і душевного сум’яття, який завжди кидався від меланхолії до безпричинного шалу, із холоду в полум’я, від допитливості до апатії, від смирення до самозамилування, із дня минулого в день наступний. І що вона спромоглася витворити з того безнадійного кавалка, підібраного на великому глинищі,— цього ніхто ніколи не дізнається.