— Бо ти в мене найстаріший у світі, хлопчино Джеккі,— казала Анна.— І нашого найстаршого назвемо Джеккі, на твою честь, бо ти старіший за все, що тільки є, старіший за океан, старіший за небо, старіший за землю, старіший за дерева, і я завжди любила тебе і завжди смикала за носа, бо ти старий-старезний стариган, хлопчино Джеккі, пташино Джеккі, і я тебе люблю.— І смикала мене за носа.
Тільки один раз, уже наприкінці літа, вона таки спитала мене, чим я думаю заробляти на прожиток. Тихо лежачи на моїй руці, довго мовчала і раптом озвалася:
— Джеку, а що ти збираєшся робити?
Я не зрозумів, про що, в біса, вона говорить, і відказав:
— Що я збираюся робити? Дмухатиму тобі у вухо.— І дмухнув.
— Та ні, що ти робитимеш далі? З чого житимеш?
— Дмухатиму тобі у вухо й з того житиму,— сказав я.
Вона не посміхнулася.
— Я серйозно питаю.
Я з хвилину помовчав. Тоді сказав:
— Я думаю, чи не піти мені вчитися на юриста.
Вона теж трохи помовчала, а потім дорікнула:
— Ти ж тільки щойно це придумав. Аби щось відповісти.
Так воно й було. Як по правді, то про своє майбутнє я волів не замислюватись. Не замислювався, та й годі. Думав, знайду собі якусь роботу, байдуже яку, і робитиму що скажуть, і отримуватиму платню, а потім її витрачатиму і в понеділок уранці знов ітиму на роботу, ото й тільки. Честолюбних задумів я не плекав. Але й не міг отак навпростець сказати Анні: «Е, знайду якусь роботу». Я мав справити враження людини далекоглядної, розважливої, тямущої.
І, бажаючи справити таке враження, я вскочив у халепу.
Вона бачила мене наскрізь, наче скельце, і мені не лишалося нічого іншого, як сказати, що вона дуже помиляється, я справді маю намір учитися на юриста, та й що в цьому поганого, коли її ласка?
— Ти тільки щойно до цього додумався,— вперто повторила вона.
— Якого біса,— мовив я.— Голодувати зі мною ти не будеш, я дам тобі все, що ти маєш тепер. Якщо тобі потрібен великий будинок, пишні убори, розваги — гаразд, я…
Та закінчити мені не вдалося.
— Ти чудово знаєш, Джеку Берден,— сказала вона,— що нічого такого мені не треба. Ти поводишся просто підло. Намагаєшся зробити з мене казна-що. Мені не треба того, про що ти кажеш. Ти й сам знаєш, що не треба. Знаєш, що я люблю тебе й ладна жити в халупі і їсти самі боби, коли діло, до якого в тебе лежить душа, не даватиме заробітку. Та коли в тебе не лежить душа до жодного діла, то хай би ти навіть дістав якусь посаду і отримував купу грошей… ну, ти знаєш, про що я кажу… знаєш, як дехто живе…— Вона випросталася на сидінні машини, і її очі навіть у тьмяному світлі самих тільки зір зблиснули властивою сімнадцятирічним благородною зневагою. Потім утупила в мене пильний погляд і з поважністю, що раптом обернула її на кумедну суміш дорослої жінки з пустотливим дівчам, що начепило на себе завеликі материні черевики на високих підборах та пір’яне боа,— з поважністю, що зробила її водночас і старшою, і молодшою, ніж насправді,— промовила: — Ти ж знаєш, що я люблю тебе, Джеку Берден, і я вірю в тебе, Джеку Берден, і ти не будеш таким, як усі оті люди, Джеку Берден.
Я засміявся — так це було кумедно — і спробував поцілувати її, але вона не далася, і всі її гострі лікті та коліна запрацювали, мов косарка, і то не жартома, а я був наче трава під ножами. І вгамувати її я не міг. Не міг і пальцем до неї доторкнутися. Вона звеліла везти її додому і навіть не поцілувала мене на добраніч.
Більше про це не було сказано нічого, за винятком хіба ще одного речення. Другого дня, коли ми з нею довго лежали на своєму плотику під пекучим сонцем і зморено мовчали, вона раптом запитала:
— Ти пам’ятаєш учорашню розмову?
Я сказав, що пам’ятаю.
— Так от,— мовила вона,— я говорила серйозно. Справді серйозно.— А тоді забрала руку, зісковзнула з плотика й попливла геть, щоб я не зміг нічого відповісти.
Більше про це мови не було. І я про це більше не думав. Анна поводилася так само, як і раніш, і я знову поринув у повноводий потік літа, у високий приплив почуття, що тягнув нас за собою запаморочливо-легко, наче потужна течія, повільна, але нездоланна своєю величезною глибинною масою води, і на тій течії дні і ночі пробігали, як переливи світла й тіні. Вона несла нас далі й далі, одначе не так свавільно й принизливо, як несе старого набряклого від води човна по ставку, де купають коней, чи брудні змилки у ванні, коли витягнеш затичку. Ні, ми свідомо й радо скорялися тому плинові, самохіть стаючи його невід’ємною часткою; та навіть не просто скорялися, а самі утверджували його подібно до того, як містик утверджує бога: він-бо не тільки скоряється божій волі, а й сам творить його, бо, полюбивши бога, прагне покликати його до життя. Отак і я самою своєю покорою покликав до життя й підкоряв собі ту потужну течію, яка несла мене все далі, в якій дні і ночі пробігали, як переливи світла й тіні, і мені не треба було й рукою ворухнути, щоб плисти хутчій, бо течія сама знала свій плин і свій час і тягла мене за собою.