Трохи згодом я відчув, що Анна попливла геть. Спершу я подумав, що вона хоче підплисти ближче до помосту. Та коли, зрештою, перевернувся й собі поплив туди, вона була вже на березі. Я побачив, як вона підняла свій купальний халат, загорнулася в нього, а тоді нахилилась узути сандалі. Я гукнув її. Вона помахала мені рукою, стягла з голови шапочку, труснула косами й побігла через пляж додому. Я поплив до берега, та поки вийшов з води, Анна вже встигла добігти до їхньої садиби. Я зрозумів, що мені її не наздогнати. Отож і побрів через пляж нога за ногою.
Після того я не бачив її два дні. Потім вона з’явилася на корті з ракеткою, спокійна і приязна, готова дати мені доброго чосу, як тільки зі мною розправиться Адам.
Настав вересень. Найближчими днями Анна мала відʼїздити назад до школи міс Паунд. Батько хотів повезти її на кілька днів раніше, щоб спинитися з нею у Вашінгтоні та Нью-Йорку, перш ніж вона поїде до Бостона, де її візьме в шори міс Паунд. Анну, як я розумів, не дуже вабила ні та подорож, ні повернення до міс Паунд. У школі їй начебто подобалось,— так вона сама мені казала,— проте вона ніколи не надокучала мені розповідями про таємні опівнічні бенкетики, про альбоми з вирізками, віршами та фотографіями подруг, про «любоньку» француженку, і мова її не була засмічена безглуздими слівцями химерного пансіонного жаргону. Про батьків намір вона сказала мені ще в серпні й назвала день від’їзду, але все те без радості чи смутку, а так, наче воно нас зовсім не обходило,— як ото замолоду згадують про смерть. Коли я почув про це, мені враз кольнуло в серце, та я опанував себе й відкинув цю думку, бо хоч на календарі був уже серпень, я ніяк не міг повірити, щоб тому літу й усьому, що в ньому було, колись настав кінець. Одначе того ранку, коли Анна знову з’явилася на тенісному корті, я найперше подумав про те, що вона скоро поїде. Тільки тепер це дійшло до мене по-справжньому. Я побіг до неї і, навіть не привітавшись, з якимсь неусвідомленим відчаєм і поспіхом схопив її за руку.
Вона поглянула на мене трохи здивовано.
— Ти не любиш мене? — сердито запитав я.
Вона засміялась і пильно подивилася на мене. Від сміху в кутиках її ясних очей збіглися глузливі зморщечки.
— Ну звісно, що люблю,— сказала вона, сміючись і недбало хитаючи ракеткою у вільній руці.— Звісно ж, я люблю тебе, хлопчино Джеккі, пташино Джеккі. Хто це сказав, що я не люблю бідолашну стару пташину Джеккі?
— Не вдавай із себе дурнятко,— сказав я, бо те, що говорилося поночі в машині чи на лаві-гойдалці, тепер, за ясного сонячного ранку та мого відчайдушного настрою, раптом здалося бридкою нісенітницею.— Не вдавай дурнятко,— повторив я,— і не смій називати мене пташиною.
— Та ти ж і справді пташина,— поважно мовила вона, але в кутиках її очей і далі виднілися ті зморщечки.
— Ти не любиш мене? — знову запитав я, пустивши повз вуха її слова.
— Я люблю мою пташину Джеккі,— відказала вона,— бідолашну пташину Джеккі.
— К бісу,— мовив я.— То любиш ти мене чи ні?
Вона якусь мить пильно дивилася на мене, вже без тіні сміху в очах.
— Так,— мовила нарешті,— люблю.— І, вивільнивши руку, пішла через корт такою рішучою ходою, наче зібралася кудись дуже далеко й мала вирушати негайно. Та насправді тільки перейшла корт і сіла на лаву в пірчастому затінку мімози, а я проводжав її очима так, ніби той корт був безмежною Сахарою і вона поволі зникала вдалині.
Потім прийшов Адам, і ми пограли в теніс.
Того ранку вона повернулася, одначе все стало не так, як раніше. Атож, вона повернулася, але не цілком. І хоча й далі проводила зі мною багато часу, проте здавалася заглибленою в якісь свої думки, а коли я пестив її, корилася мовби з обов’язку чи принаймні з ласки, в якій часом відчувалася ледь помітна зневага. Так минав останній тиждень, а дні стояли гарячі й безвітряні, надвечір на небі клубочилися хмари, віщуючи бурю, але буря так і не знімалася, і ночі були важкі й млосні, наче великі перестиглі чорні із сріблястим нальотом виноградини, що ось-ось репнуть.
За два дні перед її від’їздом ми подалися до Лендінга в кіно. А коли вийшли після сеансу, надворі сіявся дощ. Після кіно ми збиралися піти скупатись, але тепер передумали. Взагалі-то ми не раз купалися під дощем, і того літа, і в попередні літа, коли з нами ще ходив Адам. І напевне скупалися б і цього вечора, якби дощ був не такий, якби то був легкий лагідний дощик з високого неба, що ледь чутно, з шовковистим шелестом падає на поверхню води; або скісний, колючий і холодний очисний дощ, який збуджує бажання чимдуж пробігти пляжем, щось горлаючи, перш ніж сховатись од нього в морі; або навіть якби вперіщила справжня злива, які бувають над Мексіканською затокою, коли ллє так, наче десь у небі прорвало дно величезного паперового мішка з водою. Але цього вечора дощ був зовсім не такий. Здавалося, обважніле від води небо нависло над самою землею, і з його дірявого трюму крізь чорне, в’язке, згнічене повітря проливалася всесвітня теча.