Я залишився, але нічого з того не вийшло. Губернатор Стентон сидів у вітальні зі склянкою, уже сам, і переглядав вечірню газету. Ми сиділи на веранді на лаві-гойдалці, міцно пригорнувшись, дослухалися до шелесту газети, коли він перегортав сторінку, і пошепки говорили про те, що любимо одне одного. А потім просто сиділи мовчки, бо ті слова від частого повторення почали втрачати сенс,— сиділи й слухали, як дощ періщить по листю.
Коли дощ на часинку вщух, я встав, зайшов до вітальні, попрощався за руку з губернатором, а тоді повернувся на веранду, поцілував Анну і поїхав. Поцілунок вийшов холодний, церемонний, так наче й не було того літа, а як і було, то зовсім не таке.
Я повернувся до університету. Мені здавалось, я не дочекаюся різдва, коли Анна приїде додому. Ми щодня писали одне одному листи, але поступово ті листи стали ніби чеками на капітал, надбаний за літо. Сума в банку була чимала, одначе проживати основний капітал — хибна практика; а я мав таке відчуття, немов проживаю свій капітал і бачу, як він дедалі зменшується. Та водночас мені до нестями хотілося побачити її.
Я побачив її на різдво, і ми провели разом десять днів. То було зовсім не те, що влітку. Вона казала, що любить мене й піде за мене заміж, і дозволяла мені заходити досить далеко. Одначе одружитися тепер-таки не хотіла й не давала переступити межу. Напередодні її від’їзду ми навіть посварилися через це. Виходило так, що у вересні вона ладна була на все, а тепер — не можна. Мені здавалося, що цим вона порушує якусь свою обіцянку, і я аж кипів. Дорікав їй, що вона не любить мене. Вона казала: ні, любить. Я хотів знати, чого ж вона тоді зупиняє мене.
— Це не тому, що я боюся чи не люблю тебе. Ні, Джеккі, ні, я тебе справді люблю,— відказувала вона.— І не тому, що я гидка манірниця. Це все через тебе, Джеккі, бо ти отакий, як ти є.
— Атож,— глузливо пирхав я,— ти хочеш сказати, що не віриш мені, думаєш, я з тобою не одружуся і ти залишишся пропащою жінкою.
— Я знаю, що ти одружишся зі мною,— казала вона,— але вся річ у тому, який ти є.
Оце було все, що вона казала. І ми страшенно посварилися. Я повернувся до університету з геть розшарпаними нервами.
Вона не писала мені цілий місяць. Я витримав зо два тижні, а тоді почав перепрошувати. Отож наше листування поновилося, і десь у величезній всесвітній бухгалтерії хтось щодня натискав червоні кнопки розрахункової машини, і на аркуші гросбуха з’являлися все нові й нові червоні цифри.
У червні вона приїхала до Лендінга, але всього на кілька днів. Губернатор нездужав, і невдовзі лікарі вирядили його до штату Мен, щоб уберегти від літньої спеки. Він узяв із собою Анну. До її від’їзду усе в нас було так само, як на різдво,— не так, як попереднього літа. Навіть гірше, ніж на різдво, бо я вже отримав диплом загального курсу і тепер мав іти на юридичний факультет. З цього приводу ми знов посварилися. Та чи з цього приводу? Вона сказала щось про юристів, і я розізлився. Ми помирилися уже в листах, через півтора місяця її перебування в Мені; листи знову пішли туди й звідти, і на аркуші мого небесного особового рахунка почали з’являтися нові червоні цифри, мов криваві пташині сліди, а я валявся в будинку судді Ірвіна й читав книжки з історії Америки — не до екзамену, не тому, що мусив, а тому, що волею випадку піді мною проломилася тоненька й крихка кірка сьогодення і я відчув, як мої ноги починає затягати в сипучий пісок.
Восени, коли Анна повернулася з батьком додому, десь на тиждень, після чого мала їхати до якогось взірцевого жіночого коледжу у Віргінії, ми багато бували разом — і на березі бухти, і в машині — і робили те ж саме, що й раніше. Вона птахом злітала з вишки у воду. Вона лежала в моїх обіймах у місячному світлі — коли світив місяць. Але все було не так, як раніше.
Передусім вийшла прикра історія з поцілунком. Другого чи третього разу, як ми лишилися вдвох, Анна поцілувала мене по-новому — так вона не цілувалася ще ніколи. І зробила це не з метою пізнання чи досліду, як робила дещо попереднього літа. А просто, як то кажуть, не стримала свого запалу. Я одразу збагнув, що вона навчилася цього за літні місяці в Мені від якогось чоловіка, якогось курортного жевжика в білих фланелевих штанях, що гелготав до неї своєю паскудною північною скоромовкою. Отож я тут-таки й виклав їй: мовляв, я знаю, вона підгулювала з кимось у тому Мені. Вона й не заперечувала, ані словом. Просто сказала: «так», і то спокійнісіньким тоном, а потім спитала, звідки я дізнався. Я пояснив. Тоді вона мовила: «A-а, ну звісно»,— а мені аж дух забило з люті, і я відсунувся від неї. Перед тим вона обіймала мене за шию.