А потім настала завершальна фаза — фаза Великої Сплячки. Щовечора одразу ж після обіду я лягав у ліжко й міцно засинав, із солодким відчуттям поринаючи все глибше й глибше у звабну чорноту, і вранці якомога довше не розплющував очей. Іноді я йшов спати, навіть не чекаючи обіду й тим позбавляючи себе приємності поспостерігати Лойс. Пригадую, наприкінці весни це зробилося в мене мало не звичкою. Я приходив додому після своїх щоденних справ, запинав вікно спальні шторою і лягав у ліжко, а з-за країв штори точилося м’яке світло, на деревах у сквері біля будинку цвірінькали й щебетали пташки, і з дитячого майданчика долинали дзвінкі голоси малечі. Коли лягаєш спати в кінці весняного дня чи з самим початком сутінків і чуєш ті звуки, тебе огортає дивовижний спокій — певно, такий спокій почуває людина на схилі віку після чесно прожитого життя.
Але ж була ще Лойс. Інколи вона приходила до мене в спальню — на той час, щоб висиплятися досхочу, я перебрався в кімнату для гостей,— сідала на край ліжка і починала довго й нудно розписувати, який я поганий; до того ж досить одноманітно, бо хисту до слова їй бог не дав і вона мусила напирати на три-чотири загальновживані епітети. Іноді вона била мене кулаками. Її маленькі білі кулачки були досить кволі, і орудувала вона ними суто по-жіночому. Я любісінько спав собі під її бубоніння і навіть тоді, коли вона молотила мене по спині чи боках своїми кулачками. Іноді вона плакала й нарікала на своє нещасливе життя. Раз чи два вона навіть шаснула до мене під ковдру. А іноді відчиняла двері до моєї спальні й запускала у вітальні патефон, та так, що аж стіни двигтіли. Але де там! Я міг спати під усе що завгодно — чи майже під усе.
Та зрештою одного ранку я розплющив очі й відчув над собою перст Провидіння, і тоді я зрозумів, що час настав. Я виліз із ліжка, спакував валізу, вийшов за двері — і більш не повернувся. Ні до тієї модерної квартири, ні до красуні Лойс, що з нею ми так чудово пасували одне до одного.
Відтоді я її так і не бачив, але уявляю собі, яка вона тепер, коли коктейлі, шоколадні цукерки, пізній сон і безмаль сорок прожитих літ зробили своє і з персиковими рум’янцями на щоках, і з перлисто-білими, стиглими, але тугими грудьми, з гнучким станом, з оксамитово-чорними імлистими очима, з соковитими устами, з пишними стегнами. І сидить вона тепер десь на дивані, фігура в неї сяк-так збереглася з допомогою масажистки та еластичних предметів жіночого туалету, які незримо сповивають її, наче мумію, але її розпирає все те, що вона так пожадливо поглинула з довгими сластолюбними зітханнями. Та ось її біла рука з гострими нігтями, такими червоними, ніби вона щойно видирала тельбухи з іще живого жертовного півня, тягнеться до срібної вази по шоколадну цукерку. Цукерка ще на півдорозі, але нижня губа віддимається, і за смужкою дрібнесеньких пурпурових лусочок губної помади стає видно вологі рожеві оболонки рота, що очікує поживи, і невиразний блиск золотої коронки в гарячій темній порожнині.
Прощавай, Лойс, я пробачаю тобі все, чим завинив перед тобою.
Куди тим часом вела Анну Стентон її дорога, розповісти не довго. Відбувши два роки у взірцевому жіночому коледжі у Віргінії, вона повернулася додому. Адам тоді був на сході, вивчав медицину. Весь перший рік Анна виїжджала у світ, до столиці штату, і невдовзі заручилася. Але нічого з того не вийшло, хоча жених був порядний, розумний і заможний. Потім відбулися ще одні заручини, але знову щось не зладилося. На той час губернатор Стентон став майже інвалідом, а Адам навчався за кордоном. Анна облишила світські розваги, тільки час від часу відвідувала вечірки, що їх влаштовували улітку в Лендінгу. Вона доглядала батька, давала йому ліки, поправляла подушку, допомагала медичній сестрі, годинами читала йому вголос, тримала його за руку літніми сутінками й зимовими вечорами, коли будинок здригався від поривів вітру з моря. Губернатор помирав сім років. А коли нарешті помер у своєму величезному ліжку під балдахіном, в оточенні гурту медичних світил, Анна Стентон залишилася жити в будинку над морем у товаристві лише тітоньки Софонісби — немічної, сварливої, балакучої і недолугої старої негритянки, в якій дивним чином уживалися доброзичливість і мстивий деспотизм, як це буває тільки в старих негритянок, чиє життя минуло у відданому слугуванні, у винюхуванні, догоджанні, дрібному крутійстві, в коротких спалахах обурення, постійній сумній іронії та в ношеному одязі з хазяйського плеча. Потім померла й тітонька Софонісба, а Адам повернувся з-за кордону з численними академічними відзнаками й фанатичною відданістю своїй роботі. Невдовзі після його повернення Анна переїхала до столиці штату, щоб бути ближче до нього. Їй було тоді вже близько тридцяти.