Видалені дрібки мозку винесли геть — додумувати свої дріб’язкові думки десь на смітнику,— а те, що лишилося в ще недавно розкритій навстіж черепній коробці похмурого худого чоловіка, було знов запечатане в ній і мало створювати цілком нову особистість.
Коли Адам і я вийшли з операційної, він помився, а тоді ми почали стягати з себе оті білі нічні сорочки, і я сказав йому:
— До речі, ти забув його охрестити.
— Охрестити? — перепитав Адам, вилазячи із своєї нічної сорочки.
— Атож,— сказав я,— він же народився наново, хоча й не від жінки. Нарікаю тебе в ім’я Великого Корча, Малого Корча і Святого Духа. Що також, поза всяким сумнівом, Корч.
— Що це ти, в біса, верзеш? — запитав він.
— Та нічого,— відказав я.— Просто так, для сміху.
Адам видушив із себе бліду поблажливу посмішку, але, як видно, не вважав мої слова смішними. Пригадуючи це тепер, я й сам не бачу в них нічого смішного. Але тоді вони здавалися мені дуже смішними. Аж до кольок у животі. Та й багато речей, що здавалися мені смішними того літа з висоти моєї олімпійської мудрості, тепер мені зовсім не смішні.
Після тієї операції я довго не бачив Адама. Він виїжджав до східних штатів у якихось справах — певне, у справах тієї ж таки лікарні. А невдовзі після його повернення трапився випадок, що мало не поставив Хазяїна перед потребою шукати для своєї лікарні нового директора.
Власне, сталася дуже проста річ, яку неважко було передбачити. Одного вечора, пообідавши разом у ресторані, Адам і Анна піднялися сходами його обшарпаного будинку й побачили на площадці перед дверима високу худу постать у білому костюмі та білому капелюсі-панамі, під яким, трохи збоку від того місця, де мав бути рот, жевріла в сутіні сигара, поширюючи навколо дорогий аромат, що змагався з капустяним духом. Чоловік зняв свого білого капелюха, обережно застромив його під лікоть і спитав Адама, чи не він буде доктор Стентон. Адам відповів, що він. Тоді той чоловік сказав, що його звуть Коффі (повністю — Х’юберт Коффі), і попросив дозволу зайти на хвилинку.
Вони зайшли, і Адам спитав незнайомця, чого йому треба. А той стояв у своєму білому, старанно відпрасованому костюмі й двоколірних черевиках, певна річ, з фігурною строчкою і дірочками для вентиляції (той Х’юберт, як я потім довідався, був неабиякий піжон: по два білі костюми на день, а до них, як мені казали, білі шовкові труси з червоною монограмою, червоні шовкові шкарпетки й вигадливі черевики), щось бекав і мекав, обачливо кахикав і промовисто поводив у бік Анни схожими кольором і виглядом на відпрацьоване мастило очима, що темніли на довгастому, бугруватому й жовтому, як лимонад, обличчі. Згодом Анна розповідала мені,— про все те я дізнався саме від неї,— що вона прийняла його за пацієнта, який хоче поговорити про свою хворобу, і тому, вибачившись, вийшла до кухні покласти в холодильник пакет з морозивом, купленим у сусідній аптеці-закусочній. Вона збиралася провести той вечір з Адамом, спокійненько посидіти вдвох. (Хоча, навідуючи Адама того літа, вона навряд чи почувала себе спокійно. Мабуть, десь у закутку її свідомості весь час тріпотіла думка: а що, коли Адам дізнається, як вона проводить інші вечори? Чи, може, вона зуміла замкнути той закуток, як часом замикають кімнати у великому будинку, щоб жити в затишній — а можливо, тепер уже й не такій затишній — вітальні? Та й сидячи там, невже вона весь час не прислухалася, чи не рипить підлога й чи не чути звуків безнастанної ходи в замкнених кімнатах нагорі?)
Поклавши морозиво в холодильник, вона помітила навалений у кухонній раковині брудний посуд. Отож, щоб не заважати розмові, вона взялася мити той посуд. І вже майже закінчила, коли невиразне гудіння голосів у кімнаті враз урвалося. Ота раптова тиша й привернула її увагу. Тоді до неї долинув якийсь короткий глухий стук (саме так розказувала про це Анна) і Адамів голос: «Геть звідси!» А після того вона почула, як хтось квапливо вискочив на сходи й грюкнув дверима.
Коли вона зайшла, Адам стояв посеред кімнати дуже блідий, притуливши праву руку до живота й погладжуючи її лівою, і дивився на двері. Тоді повільно повернув голову до Анни й сказав:
— Я його вдарив. Сам не знаю, як це вийшло. Я ж ніколи нікого не бив.
Мабуть, він таки добряче врізав тому Х’юбертові, бо кісточки пальців були розбиті й набрякли. Хоч Адам і був худорлявий, проте руку мав важку. Одне слово, він стояв, погладжуючи розбитий кулак, і на обличчі його був подив. Як видно, він дивувався, що міг таке вчинити.
Анна, дуже розхвилювавшись, запитала його, що сталося.
А сталося те, що, як я вже згадував, неважко було передбачити. Х’юберта Коффі, що його, з огляду на білі костюми й шовкові труси з монограмою, вважали серед своїх за людину витончену й світську, підіслав Гладун Ларсон: Х’юберт мав умовити доктора Стентона, щоб той, користуючись своїм впливом на губернатора, схилив його віддати підряд на будівництво медичного центру йому, Ларсонові. Нічого того Адам не знав, бо можна не сумніватися, що на початковій стадії розмови, лише промацуючи грунт, Х’юберт не сказав, хто стоїть за ним. Та я, тільки-но почувши прізвище Коффі, одразу збагнув, що то Ларсон. Далі стадії промацування Х’юберт так і не просунувся. Але, як я зрозумів, він трактував цю стадію досить широко. Спершу Адам не міг уторопати, до чого він веде, і Х’юберт, певно вирішивши, що марнувати свій дорогоцінний дипломатичний хист на цього дурного тупака не варто, попер навпростець. Він ще встиг висунути ідею про те, що й Адам матиме з цього якийсь навар, і аж тоді детонатор спрацював і стався вибух.