Її усмішка була звернена до мене, очі дивилися просто в моє обличчя, і вона подала мені руку. Я потиснув її, подумав, яка вона прохолодна, маленька й міцна, і почув Аннин голос:
— Схоже, я тільки й знаю, що турбувати тебе, Джеку.
— Та чого там, пусте,— відказав я і забрав свою руку.
Мабуть, лише якусь мить ми стояли мовчки, проте мені вона здалася дуже довгою і гнітючою, так ніби жодне з нас не знало, що сказати. Нарешті Анна мовила:
— Ходім сядемо.
Я рушив у глиб приміщення до столиків. Краєм ока я помітив, що вона хотіла була взяти мене під руку, але передумала. І коли я це помітив, моя втіха, що до тієї миті була просто втіхою, знову стала жовчною зловтіхою, з якою я туди приїхав. І такою лишалася весь час, поки я сидів за столиком і дивився на Аннине обличчя, на якому вже не було усмішки, а відбивалося тільки напруження, напинаючи шкіру на вилицях, і сліди всіх тих років, що минули відтоді, як одного літа ми сиділи у відкритій машині, і вона співала пісеньку пташині Джеккі, і обіцяла боронити бідолашну пташину Джеккі від кривди. Ну що ж, обіцянки своєї вона не порушила, аж ніяк, бо того ж таки літа, ще до осені, пташина Джеккі полетіла геть, туди, де кращий клімат і нікому її кривдити, та так і не повернулася. Принаймні я її більше не бачив.
А тепер ми сиділи за столиком перед склянкою з кока-колою, і Анна розповідала мені про те, що сталося в Адамовій квартирі.
— Що я маю зробити? — спитав я, коли вона закінчила.
— Ти сам знаєш,— відказала вона.
— Ти хочеш, щоб я переконав його залишитися?
— Так,— сказала вона.
— Це буде нелегко.
Вона кивнула головою.
— Це буде нелегко,— повторив я,— бо він поводиться, як псих. Я можу переконати його тільки в одному: коли вже отой мерзотник Коффі намагався його підкупити, то це свідчить, що з його роботою все чисто і так буде й далі, поки сам Адам цього хоче. Це свідчить також про те, що й хтось у вищій ланці не дав себе купити. І навіть про те, що Малюк Даффі — людина чесна. Або ж,— додав я,— не зміг забезпечити потрібний товар.
— То ти спробуєш? — запитала вона.
— Спробую,— відказав я,— але не покладай на це великих надій. Я можу довести Адамові тільки те, що він би й сам міг зрозуміти, якби не казився. Такий уже мораліст і чистоплюй, що куди там. Не любить водитися з вуличними хлопчаками. Боїться, щоб вони не забруднили його гарного костюмчика.
— Це нечесно! — сердито вигукнула вона.
Я знизав плечима й сказав:
— Гаразд, я все-таки спробую.
— Що ти думаєш робити?
— Тут можна зробити лиш одне. Піду до губернатора Старка й умовлю його заарештувати Коффі за спробу підкупу службової особи, якою є Адам, а Адам підтвердить це під присягою. Якщо, звісно, зволить це зробити. Тоді він, певно, зрозуміє, як воно все є. Зрозуміє, що Хазяїн стоятиме за нього. Та й…— Досі я думав лише про Адама, але тепер почав осягати думкою і ширші можливості ситуації.— Та й Хазяїнові буде тільки на руку, коли суд запроторить Коффі за грати. Особливо якщо той викаже, хто його підіслав. Тоді можна буде розчавити й Ларсона. А без Ларсона і сам Макмерфі не багато важитиме. Але засудити Коффі можна лише за умови, якби ти…— І мені враз заціпило.
— Якби я що? — запитала вона.
— Та ні, нічого,— відказав я, почуваючись так, наче їхав собі, ні про що не журячись, розвідним мостом і раптом прогін піді мною почав підійматися.
— Що? — вимогливо запитала вона.
Я подивився у її спокійні очі, на рішуче випнуте підборіддя і зрозумів, що краще сказати одразу. Вона однаково витягне з мене. І я сказав.
— Якби ти посвідчила в суді,— відповів я.
— Я це зроблю,— мовила вона не вагаючись.
Я похитав головою.
— Ні.
— Зроблю.
— Ні, не буде діла.
— Чому?
— Не буде, і край. Зрештою, ти ж нічого не бачила.
— Я була там.
— Це зветься свідченням з чужих слів. Ось що це таке. Ніхто не візьме його до уваги.
— Не знаю,— сказала вона.— Не знаю, які там бувають свідчення. Але одне знаю напевне. Ти не тому не хотів мені сказати. Чому ти не хотів сказати?
— Ти ніколи не виступала свідком у суді. Ти не знаєш, що це таке — відповідати підлому спритному адвокатові, який вганяє тебе в піт своїми запитаннями.