Та хоч виборець і знав, що Хазяїн бахурує як сам хоче, й міг назвати імена половини його дамочок, одначе про Анну Стентон до нього ще не дійшло. Сейді вивідала про це, але то було й не диво. А щодо інших, то за моїми спостереженнями про це не знав більше ніхто, навіть Даффі з його задишливим слонячим розумом і хитрістю. Ще міг знати Ласун, але на нього можна було звіритись. Той знав усе. При ньому Хазяїн дозволяв собі говорити будь-що — цебто будь-що з того, про що вважав за потрібне говорити. Та, мабуть, ще більше тримав при собі. Одного разу ми були у нього в бібліотеці — сам Хазяїн, конгресмен Ренделл, я і Ласун. Я ходив по кімнаті, а Хазяїн давав Ренделлові докладні настанови, як йому поводитись, коли в конгресі поставлять на обговорення законопроект Мілтона — Бродеріка. Ті настанови були дуже відверті, і конгресмен неспокійно позирав на Ласуна. Хазяїн це помітив.
— Чого це ти, в біса? — спитав він.— Боїшся, що Ласун почує? Еге ж, почує. Та він уже стільки всякого чув. І знає про справи штату більше за тебе. Та й вірю я йому куди більше, ніж тобі. Як, Ласуне, ми ж із тобою друзі, правда?
Від утіхи й збентеження обличчя Ласунове налилося кров’ю, і губи його заворушилися, бризкаючи слиною.
— Атож, Ласун мені друг. Правда ж, Ласуне? — сказав Хазяїн, ляснув Ласуна по плечу і одвернувся до конгресмена, не чекаючи, поки Ласун нарешті видушить із себе: «Я т-т-тобі д-д-друг і з-з-зайв-вого н-н-не ляп-паю».
Так, Ласун напевне знав, але він був надійний.
І Сейді була надійна. Мені вона, правда, сказала, одначе то було в першому нападі благородного гніву, та й я, так би мовити (я подумав про це з похмурою іронією), ніби належав до сім’ї. А більш нікому вона не скаже. Сейді Берк не мала повірниці, бо нікому не довіряла. І ні в кого не шукала співчуття, бо в тому світі, в якому вона зросла, його просто не було. Отож вона триматиме язика на припоні. Та й терпцю їй не забракне. Вона знає, що він однаково повернеться. А тим часом буде доводити його до сказу,— чи принаймні намагатиметься, бо це річ нелегка,— і сама казитиметься так, що іноді вони наче ось-ось знавісніють і кинуться одне на одного з кулаками.
І тоді вже й не знаєш, що пов’язує їх і єднає докупи — чи то шалена любов, чи то шалена ненависть. Та, власне, після стількох років це вже й навряд чи мало значення. Очі Сейді горіли чорним полум’ям на білому як крейда, подзьобаному віспою обличчі, буйні чорні патли стирчали на всі боки, мов наелектризовані, а руки метлялись у повітрі, ладні потрощити й подерти все навколо. Під зливою її лайки Хазяїн тільки ледь помітно похитував важкою головою і водив очима за кожним порухом Сейді, спершу сонно, потім захоплено, та врешті зривався на ноги з набряклими на скронях жилами й занесеним кулаком. Потім занесений кулак уганявся в долоню другої руки, і Хазяїн гарикав:
— Годі, хай тобі чорт, годі вже, Сейді!
А то тижнями не було ніяких вистав. Сейді виявляла до Хазяїна крижану чемність, зустрічалася з ним тільки в справах і, слухаючи його, стояла мовчки. Стояла перед ним і пильно розглядала його своїми чорними очима, на час пригасивши в них полум’я. Бо, незважаючи на всі оті вихватки, Сейді вміла чекати. Цього вона навчилася давно. Усього, що їй діставалося від життя, вона мусила чекати.
Отак минало літо, а ми жили собі. То був теж певний спосіб життя, а коли поживеш скількись там часу в один спосіб, то забуваєш, що колись жив у якийсь інший спосіб, а з часом, може, житимеш і ще в якийсь. Навіть коли настає переміна, ти не одразу сприймаєш її як переміну, і вона здається все тим самим, продовженням і повторенням.
Усе сталося через Тома Старка.
Маючи основні вихідні дані, все інше легко було передбачити. З одного боку був Хазяїн, з другого — Макмерфі. Макмерфі не мав іншої ради. Він мусив боротися з Хазяїном, бо той не хотів з ним співіснувати, і якщо (чи, власне, коли, а не якщо) Хазяїн здолав би Макмерфі у Четвертій окрузі, Макові був би каюк. Отож він не мав вибору й мусив хапатись за все, що трапиться під руку.