Так вийшло, що під руку йому трапився такий собі Марвін Фрей, перед тим нічим не відомий. Фрей мав дочку на ім’я Сібіл, також начебто нікому не відому, але ні, твердив містер Фрей,— добре відому Томові Старку. Все було просто — ні нового повороту в сюжеті, ні нової лінії в сценарії. Давній домашній спосіб. Дуже простий. Простий і бридкий.
Скривджений батько в супроводі друга, якого взяв із собою за свідка і, напевне, за охоронця, заявився до Хазяїна і виклав свою справу. Вийшов він зблідлий і видимо приголомшений, але ноги ще переставляв. Він сяк-так подолав довгу килимову доріжку від дверей Хазяїнового кабінету до дверей у коридор, маючи дуже хитку підпору в особі свого друга, чиї ноги теж були мов ватяні,— і зник.
Потім на моєму столі люто задеркотів зумер, спалахнула червона лампочка, що означала виклик згори, і коли я ввімкнув гучномовець, голос Хазяїна гаркнув: «Джеку, ану мерщій сюди!» А коли я мерщій з’явився туди, він коротко ввів мене у курс справи й дав два доручення: по-перше, знайти Тома Старка і, по-друге, розвідати все, що можна, про Марвіна Фрея.
Тома Старка розшукували цілий день силами половини особового складу дорожньої поліції, аж поки знайшли в рибальській хатині на березі Біггерс-Бей з ватагою дружків та кількома дівчатами, серед мокрих склянок і сухих риболовних снастей. Привезли його вже близько шостої. Я саме був у приймальні, коли він зайшов.
— Привіт, Джеку,— мовив він.— Яка це його муха вкусила?— І кивнув головою на двері Хазяїна.
— Він сам тобі скаже,— відповів я і подивився, як він іде до дверей, ставний, широкоплечий хлопець у брудних білих парусинових штанах, сандалях і ясно-голубій шовковій тенісці, що облипала вологі м’язисті груди й мало не тріщала на засмаглих біцепсах. Голова в білій шапочці з козирком була трохи нахилена вперед і ледь похитувалась у такт ході, руки, злегка зігнуті в ліктях, не торкалися тулуба. Дивлячись на ті вільно опущені руки, я несамохіть подумав, що вони скидаються на важкі тесаки, вже трохи висунуті з піхов і готові до бою. Він зайшов, не постукавши у двері. А я повернувся до свого кабінету й став чекати, поки вгамуються пристрасті. Хоч би що там було, Том нагінки не потерпить, навіть від Хазяїна.
Через півгодини Том вийшов і так грюкнув дверима, що портрети колишніх губернаторів на стінах приймальні затремтіли у своїх важких позолочених рамах, наче осіннє листя на вітрі. Широкою недбалою ходою він перетнув кімнату, навіть не глянувши на відчинені двері мого кабінету, і зник з очей. Спершу, як розповів мені згодом Хазяїн, він усе заперечував. Потім зізнався в усьому, дивлячись Хазяїнові просто у вічі, і той його погляд промовляв: а яке тобі, в біса, до цього діло? Коли я побачив Хазяїна через кілька хвилин після того, його не завадило б зв’язати. Йому лишалася тільки одна невеличка розрада, суто юридичного характеру,— те, що, за словами самого Тома, він був лиш одним з рядових у взводі дружків тієї Сібіл. Та поза юридичними міркуваннями це ще дужче казило Хазяїна: його Том був одним з рядових! Цей факт міг стати у великій пригоді, коли піде мова про батька майбутньої дитини Сібіл, але він тяжко вражав Хазяїнову гордість.
Тома я розшукав, приставив і тим виконав перше дане мені доручення. Друге — розвідати все, що можна, про Марвіна Фрея — забрало більше часу. Виявилося, що розвідувати там майже нема чого. Він був перукар у єдиному готелі Дюбуавілла, невеликого містечка в Четвертій окрузі. Такий собі перукар-піжон, у смугастих штанах з гострими, як ніж, складками; з лискучою від мастил поріділою чуприною; з руками, схожими на надуті білі гумові рукавички; з безформним м’яким носом, помережаним червоними прожилками, та нудотним духом сен-сену й сивухи з рота. Удівець, живе з двома дочками. Про такого не багато довідаєшся. Усе відомо наперед. Звісно ж, він має безсмертну душу, неповторну й неоціненну в очах божих, він унікальний згусток атомної енергії, названий ім’ям Марвін Фрей, але ти знаєш його як облупленого. Знаєш його дотепи, його масне гугняве хихотіння, що незмінно їм передує; знаєш, як його сизий язик потішено облизує губи на закінчення; знаєш, як він витанцьовує і белькоче перед важкою тушею з обкладеним гарячими салфетками обличчям, що належить місцевому банкірові, чи місцевому конгресменові, чи власникові місцевого казино; знаєш, як він заграє до готельних «ціпочок» і морочить їх своїми балачками; знаєш, як він залазить у борги, бо то йому зрадило передчуття на перегонах, то не пощастило в кості; знаєш, як він прокидається вранці й сидить на краю ліжка, спустивши босі ноги на холодну підлогу, відчуваючи в роті мідний присмак і поринувши у свою невимовну безнадію. Ти знаєш, що з таким клубком убогості, боягузтва й пихи йому пряма дорога до того, щоб позбутись останніх решток гордості та сорому й стати знаряддям у руках Макмерфі. Або когось іншого.