Не обертаючись до неї і дивлячись на її порожній стілець, я розповів, що запропонував Макмерфі і як тим часом стоять справи.
Я замовк. Ще хвилину було тихо. Потім я почув її голос од вікна:
— Певно, так воно й мало статися. Я намагалася щось вдіяти, але, видно, цього було не минути. Ой Джеку…
Я почув біля вікна шурхіт і повернув голову. Люсі вже стояла спиною до вікна, дивилася на мене й говорила далі:
— Ой Джеку, я ж таки намагалася щось вдіяти. Я любила свого хлопчика й прагнула добре виховати його. І чоловіка любила й прагнула виконувати свій обов’язок. Та й вони мене люблять. Думаю, що люблять. Незважаючи ні на що. Я повинна так думати, Джеку. Повинна…
Я сидів на червоному плюші і спливав потом, а великі й глибокі карі очі дивилися на мене благально й водночас переконано.
Потім вона сказала, тепер уже зовсім тихо:
— Я повинна так думати. І сподіватися, що кінець кінцем усе буде гаразд.
— Слухайте,— мовив я,— Хазяїн не дає їм відповіді, він щось придумає. Все буде гаразд.
— Та ні, я ж не про те, я хотіла сказати…— Але вона раптом замовкла.
Я знав, що вона хотіла сказати, хай навіть її голос, уже спокійніший і рівніший, але якийсь наче зневірений, промовляв зовсім інше.
— Атож, він щось придумає. Все буде гаразд.
Сидіти там далі не було сенсу. Я підвівся, узяв свого старого капелюха, що лежав на різьбленому горіховому столі поряд з Біблією і стереоскопом, а тоді підійшов до Люсі, подав їй руку і сказав:
— Усе буде гаразд.
Вона подивилась на мою руку так, наче не розуміла, чого я тут опинився. Тоді звела на мене очі.
— Це ж дитина,— майже пошепки мовила вона.— Зовсім крихітне маля. Крихітне маля серед темряви. Воно ще навіть не народилося і не знає, що тут діється. Не знає ні про гроші, ні про політику, ні про те, що хтось хоче стати сенатором. Воно нічого не знає… ні як воно зачалося… ні що робила та дівчина… ні чому його батько… чому він…— Вона замовкла, і її великі карі очі дивилися на мене з благанням, а може, й з осудом. Потім вона сказала: — Це ж дитина, Джеку, і вона ні в чому не винна.
У мене мало не злетіло з язика, що я теж ні в чому не винен, але я стримався.
Потім вона додала:
— То було б моє внуча. Дитя мого хлопчика.— А ще по хвилі: — Я б любила його.
Із цими словами її руки, доти стиснуті в кулаки й притулені до грудей, поволі розтислись, і, не віднімаючи зап’ястків од грудей, вона склала долоні чашечкою, наче в німій покорі чи безнадії. Потім помітила, що я дивлюсь на її руки, і швидко опустила їх.
— До побачення,— сказав я і рушив до дверей.
— Дякую, Джеку,— озвалася вона, але провести мене не пішла. І як на мене, то чудово зробила, бо я вже був ситий усім тим аж по зав’язку.
Я вийшов у сліпучий світ, дістався гордовитою цементованою доріжкою до своєї машини і поїхав назад, туди, де, мабуть, і було моє справжнє місце.
Хазяїн таки придумав щось.
По-перше, він розважив, що непогано б зв’язатися з Марвіном Фреєм напрямки, а не через Макмерфі, і промацати грунт. Та Макмерфі був не такий простак. Він не вірив ні Фреєві, ні Хазяїнові, і Марвіна швиденько десь заховали, а де саме — ніхто не знав. То вже згодом з’ясувалося, що Марвіна й Сібіл вивезли до Арканзасу, куди вони самохіть, певне, зроду б не поїхали,— на глуху ферму, де всі коні були мулами, а найясніше світло давала гасова лампа на столі у вітальні; де ніхто не їздив машинами і люди лягали спати о пів на дев’яту, а вставали на світанку. Певна річ, поїхали вони не самі й мали змогу грати в покер утрьох, бо Макмерфі приставив до них одного із своїх молодців, і той, як я довідався потім, удень носив ключі від машини в кишені штанів, на ніч клав їх під подушку, а коли батько чи дочка йшли до нужника на задвірку, стовбичив мало не під самими дверима, в котелку набакир, прихилившись спиною до повитої жимолостю шпалери,— щоб запобігти таким штукам, як, скажімо, втеча через поле в напрямі залізниці, що проходила за якийсь десяток миль звідти. Він же таки перший переглядав пошту, що надходила на ферму, бо отримувати листи Марвінові й Сібіл не дозволялося. Ніхто не повинен був знати, де вони. І ми не могли дізнатися про це. А дізнались уже аж потім.
По-друге, Хазяїн згадав про суддю Ірвіна. Якщо Макмерфі ще здатен був прислухатися до голосу здорового розуму, то він мав почути його від судді Ірвіна. Макмерфі багато чого завдячував Ірвінові, а у його табуретки лишалося не стільки ніжок, щоб він міг дозволити собі втратити ще одну. Отож, вирішив Хазяїн, треба братися до судді Ірвіна.
Він викликав мене і сказав:
— Я доручав тобі покопати під Ірвіна. Ти щось добув?
— Дещо добув,— відповів я.
— Що?
— Хазяїне,— мовив я,— я хочу дати Ірвінові шанс. Якщо він зможе довести, що це неправда, тоді я нічого не знаю.