«Ви гадаєте, що гратимете отак вічно, еге ж? Ні, не гратимете».
«Певно, що ні,— відповість дівчина,— не вічно».
«Та де ж би то,— обізветься й хлопець.— Після обіду ми підемо купатись, а ввечері…»
«Ви не зрозуміли,— скажу я.— Певне ж, я знаю, що ви підете купатись, а ввечері поїдете кататися машиною і дорогою назад десь зупинитесь. Але ви гадаєте, що так воно триватиме вічно».
«Та де ж би то,— скаже він.— Через тиждень мені повертатися до коледжу».
«А мені до школи,— скаже вона.— Але на День подяки82 ми з Елом знову зустрінемось, правда ж, Еле? І ти повезеш мене на великі змагання, правда ж, Еле?..»
Їм на все начхати, хоч ти їм що. Тож не варто ділитися з ними своєю мудрістю. Навіть тією великою істиною, що відкрилася мені в подорожі до Каліфорнії. Вони ще не відають істини Великого Ко́рча, але нехай доходять до неї самі — розказувати їм марно. Може, вони й вислухають чемненько, одначе не повірять і слову. І, спостерігаючи, як та засмагла дівчина гасає й вистрибує на тлі миртів і іскристого моря, я сам на мить засумнівався, чи вірю в цю істину.
Та ні, я таки вірив у неї, бо їздив до Каліфорнії.
Я не додивився першого сета. Коли я пішов, рахунок був п’ять — два, але скидалося на те, що скоро буде п’ять — три, бо рудий хлопчина трохи, не дуже помітно, підгравав дівчині й посміхався серед свого ластовиння, коли вона лунко відбивала м’яч.
Я подався додому, перевдягся й пішов купатись. Поспішати було нікуди, отож я забрів аж до бухти й довго плавав у тому закутку Мексіканської затоки, що й сама є закутком неосяжного, солоного, спученого світового водного обширу. Додому я повернувся якраз на другий сніданок. Снідав я разом з матір’ю. Вона весь час намагалася випитати в мене, чого я приїхав, а я ухилявся, аж до самого десерту. Тоді запитав, чи в Лендінгу тепер суддя Ірвін. Досі я про це не питав, хоча й міг би довідатися ще ввечері, коли приїхав. Але не став довідуватись. Відклав це на потім.
Так, він був у Лендінгу.
Пити каву й курити ми перейшли на бічну веранду. Трохи згодом я піднявся нагору полежати й перетравити їжу. Лежав у своїй давній кімнаті близько години. Потім вирішив, що треба братися до діла. Отож тихенько спустився вниз і рушив до надвірних дверей.
Одначе мати сиділа у вітальні й гукнула мене. Я здивувався, що вона сидить там о такій годині, але вона сиділа. На мене чатувала, подумав я. Тоді зайшов і, прихилившись до одвірка, став чекати, що вона скаже.
— Ти до судді йдеш? — спитала мати.
Я сказав, що до судді.
Вона тримала перед собою праву руку долонею донизу, розчепіривши пальці, і роздивлялася на блискучий червоний манікюр. Потім, нахмуривши брови, наче той огляд її не вдовольнив, запитала:
— Що, політика?
— Та щось таке,— відказав я.
— Чого б тобі не піти пізніше? — спитала вона.— Йому не подобається, коли його турбують о такій порі.
— Те, що я маю йому сказати, не сподобається йому о будь-якій порі, хоч удень, хоч уночі.
Вона пильно поглянула на мене, забувши про свою руку, що так і лишилася розчепірена в повітрі. Тоді сказала:
— Він себе недобре почуває. Навіщо його турбувати? Він нездужає.
— Нічого не можу вдіяти,— мовив я, відчуваючи, як у мені здіймається впертість.
— Він нездужає.
— Нічим не можу зарадити.
— Ти міг би принаймні почекати до вечора.
— Ні, чекати я не стану,— відказав я. Я відчув, що просто не можу чекати. Мені треба було піти й покінчити з цією справою. Зустрівши незгоду, опір, я тільки утвердився в своєму намірі. Мені треба було все з’ясувати. Негайно.
— Я б цього не хотіла,— сказала мати й нарешті опустила руку, що її весь той час так і тримала перед собою.
— Нічого не можу вдіяти.
— Я б дуже не хотіла, щоб ти встряв у… щось таке…— жалісно промовила вона.
— Я до цього «чогось» непричетний.
— Як це розуміти?
— Про це я дізнаюся, коли викладу все Ірвінові,— сказав я, а тоді вийшов з вітальні, вийшов з будинку й попростував Алеєю до Ірвінової садиби. Вирішив піти пішки, хоч як пекло,— принаймні буде старому мудакові невелика відстрочка, перш ніж я приголомшу його своїм запитанням. Він заслужив на ці кілька зайвих хвилин, визнав я.
Коли я прийшов, старий мудак лежав нагорі, відпочивав. Так сказав мені чорний слуга в білій куртці.
— Суддя… вони нагорі лежать, відпочивають,— сказав він, вважаючи, що цим усе вичерпано.
— Гаразд,— мовив я,— я почекаю, поки він спуститься.— І, без запрошення відчинивши сітчасті двері, ступив у приємну прохолодну сутінь передпокою, наче в глибінь минулого, де крижанисто поблискували дзеркала та великі гасові ліхтарі, і в них безгучно, наче спогади, виникли мої відображення.