— Ти, Джеку, розмовляєш зі мною так, ніби я сам не знаю, чого хочу. А це чи не єдине, чого я навчився за свої сім десятків літ. Знати, чого я хочу. Але ти завтра однаково приходь. І не будемо говорити про політику.— Він раптом широко махнув рукою вбік, наче змітав щось зі столу.— К бісу ту політику! — весело вигукнув він.
Я поглянув на нього і, хоч з обличчя його ще не зійшла жартівлива гримаса удаваної огиди, і рука, відкинута вбік, на якусь мить завмерла в повітрі, я вже знав, що це — кінець. То не був перший обережний крок у воду й навіть не рівна тяга скраю водоверті. То був приголомшений посмик і провал у самісінький вир. Я мав знати, що так воно й буде.
Дивлячись на нього, я промовив майже пошепки:
— Я просив вас, суддя. Я мало не благав вас.
На його обличчя набіг вираз легкого подиву.
— Я намагався вас умовити,— сказав я.— Благав вас.
— Про що це ти? — запитав він.
— Чи ви чули коли-небудь,— почав я, як і перед тим, мало не пошепки,— про чоловіка на прізвище Літлпо?
— Літлпо? — перепитав він і наморщив лоба, силкуючись пригадати.
— Мортімер Л. Літлпо,— сказав я.— Не пам’ятаєте?
Шкіра в нього на лобі збіглася ще дужче, утворивши глибоку, схожу на кривий знак оклику складку між навислими іржавими бровами.
— Ні,— відказав він і похитав головою,— не пам’ятаю.
І він таки не пам’ятав. Я був певен, що не пам’ятав. Навіть і не пам’ятав того Мортімера Л. Літлпо.
— Ну гаразд,— допитувався я далі,— а компанію «Амерікен електрік пауер» ви пам’ятаєте?
— Та звісно. Як же мені не пам’ятати? Я десять років був у них юрисконсультом.— Він і оком не змигнув.
— А пригадуєте, як ви дістали ту посаду?
— Стривай, зараз…— почав він.
Я бачив, що він і справді не може отак ураз відповісти, що він сягнув думкою в минуле, намагаючись пригадати. Нарешті, випроставшись у кріслі, він сказав:
— Так, звичайно, пригадую. Через такого собі містера Сеттерфілда.
А ось тепер він змигнув. Гачок зачепився за живе, і я це помітив.
Я почекав цілу довгу хвилину, дивлячись на нього, а він дуже рівно сидів у кріслі й не відводив погляду.
— Суддя,— тихо спитав я,— ви не передумаєте? Щодо Макмерфі?
— Я ж тобі сказав,— відповів він.
Потім я почув, як він дихає, і мені над усе в світі захотілося знати, що там за думки у нього в голові, чому він сидить так прямо й дивиться мені у вічі, коли гачок уже боляче уп’явся в тіло.
Я ступив до крісла, в якому сидів перед тим, і підняв з підлоги свій великий конверт. Тоді підійшов до судді й поклав конверта йому на коліна.
Він подивився на конверт, не торкаючись його. Потім твердо й прямо поглянув на мене своїми жовтими агатовими очима, в яких не було й тіні подиву. Нарешті, ні слова не кажучи, розкрив конверта й прочитав папери, що їх вийняв звідти. Світла було замало, та, читаючи, він не нахилявся. Він підносив ті папери, один по одному, ближче до очей. Читав він дуже повільно. Потім так само повільно поклав останній аркуш на коліна.
— Літлпо…— проказав замислено і вмовк.— А ти знаєш,— раптом зачудовано мовив він,— ти знаєш, я навіть ім’я його забув. Слово честі, навіть ім’я забув.— І знову вмовк.— Тобі не здається дивним,— спитав він трохи згодом,— що я навіть ім’я забув?
— Та мабуть,— озвався я.
— Ти знаєш,— сказав він тим самим зачудованим тоном,— я тижнями… а то й місяцями… навіть не згадував про…— і легенько тицьнув у папери ще міцним, по-старечому набряклим пальцем,— …про це.
Він з хвилину мовчав, заглибившись у свої думки. Потім сказав:
— Знаєш, іноді… і то подовгу… мені здається, ніби нічого цього й не було. А як і було, то не зі мною. Може, з кимось іншим, але не зі мною. Потім я згадую і в першу мить кажу собі: ні, зі мною такого не могло статися.— Він поглянув мені просто у вічі.— А от сталося.
— Таки сталося,— мовив я.
— Атож,— кивнув він,— одначе мені й досі не віриться.
— Мені також,— мовив я.
— Дякую хоч за це, Джеку,— сказав він і криво посміхнувся.
— Думаю, ви знаєте, який буде наступний хід? — спитав я.
— Думаю, що знаю. Твій роботодавець спробує натиснути на мене. Шантажувати мене.
— «Натиснути» — краще слово,— зауважив я.
— Мене вже не ваблять гарні слова. Живеш, живеш серед слів, а тоді раптом старієш, і залишаються самі речі, а слова втрачають сенс.
Я знизав плечима.
— Діло ваше,— сказав я.— Але ви мене зрозуміли.
— Невже ти не знаєш,— та й роботодавцеві твоєму слід би знати, коли він вважає себе юристом,— що все оце,— і суддя знов легенько тицьнув пальцем у папери,— не пройде? В суді. Адже минуло майже двадцять п’ять років. І ви не зможете виставити жодного свідка. Крім отієї старої Літлпо. Але й це нічого вам не дасть. Усі вже повмирали.