— Крім вас, суддя,— сказав я.
— У суді це не пройде.
— Але ж ви живете не в суді. Ви не вмерли і живете в світі, серед людей, і люди мають про вас певну думку. Ви не така людина, суддя, яка стерпить, щоб про неї думали інакше.
— Вони не можуть думати інакше! — вигукнув він, аж подавшись уперед.— Бог мені свідок, не мають права. Я завжди чинив як годиться, чесно виконував свій обов’язок, я…
Я перевів погляд з його обличчя на папери в нього на колінах. Він помітив це і також поглянув униз. Мова його урвалась, і він обережно торкнувся пальцем паперів, наче хотів пересвідчитись, чи вони справді є. Потім дуже повільно звів очі на мене.
— Твоя правда,— сказав він.— І це теж вчинив я.
— Атож,— підтвердив я,— ви.
— Старк про це знає?
Я намагався збагнути, що ховається за тим запитанням, але марно.
— Ні, не знає,— мовив я.— Я сказав йому, що нічого не розповім, поки не побачуся з вами. Розумієте, мені треба було впевнитися самому.
— У тебе делікатна душа,— сказав він.— Як на шантажиста.
— Не доходьмо до образ. Можу тільки сказати, що ви самі захищаєте шантажиста.
— Ні, Джеку,— тихо промовив він,— я не захищаю Макмерфі. Можливо…— Він завагався.— Можливо, я захищаю себе.
— Тоді ви знаєте, як це зробити. І я нічого не скажу Старкові.
— А може, ти й так не скажеш.
Він промовив це ще тихіше, і в мене майнула думка, що він може схопити якусь зброю — стіл був поруч нього — або й просто навалитися на мене. Він, звісно, старий, але зітнутися з ним — не жарт.
Певне, він угадав мою думку, бо раптом похитав головою, усміхнувся й сказав:
— Та ні, не тривожся. Боятися тобі нічого.
— Ну ось що…— сердито почав я.
— Я нічого тобі не зроблю,— провадив він. А тоді додав замислено: — Але я міг би стримати тебе.
— Якби стримали Макмерфі,— сказав я.
— Куди простіше.
— Як це?
— Я міг би просто…— почав він,— міг би просто сказати тобі щось…— Він замовк, а тоді зненацька підвівся з крісла, і папери впали з його колін на підлогу.— Але не скажу,— весело докінчив він і посміхнувся просто мені в обличчя.
— Не скажете чого?
— Е, пусте,— з посмішкою мовив він і жартівливо махнув рукою, ніби відмітаючи цю тему.
Я стояв розгублений. Усе це не вкладалося в голові. Не годилось йому бути таким упевненим, жвавим і веселим, коли біля його ніг лежали ті викривальні документи. А він хоч би що.
Я нахилився позбирати папери, і він спостерігав те з висоти свого зросту.
— Суддя,— мовив я,— я прийду завтра. А ви все обміркуйте і завтра скажете мені своє рішення.
— Та все вже вирішено.
— Ви ще…
— Ні, Джеку.
Я рушив до дверей.
— Я прийду завтра,— сказав ідучи.
— Ну звісно, звісно. Ти приходь. Але я вже вирішив.
Не попрощавшись, я вийшов у передпокій. Та коли вже торкнувся рукою надвірних дверей, почув його голос: він покликав мене на ім’я. Я повернувся й ступив кілька кроків назад. Він уже стояв у передпокої.
— Я ще хотів тобі сказати ось що,— мовив він.— 3 тих цікавих документів я довідався про одну річ, якої досі не знав. Я виявив, що мій давній друг губернатор Стентон поступився своєю честю, взявши мене під захист. Не знаю, радіти мені з цього чи сумувати. Приємно знати про таку прихильність до мене, але гірко подумати, чого вона йому коштувала. Мені він нічого не сказав. То був найвищий прояв великодушності. Хіба ні? Ніколи ані слова.
Я пробурмотів щось: авжеж, мабуть, що так.
— Я просто хотів, щоб ти знав це про губернатора. Що на той хибний крок його штовхнула доброчесність. Щира прихильність до друга.
На це я вже ніяк не озвався.
— Я подумав, що тобі слід про це знати,— сказав він.
— Гаразд,— мовив я, а тоді, відчуваючи на собі погляд його жовтих очей та спокійну усмішку, відчинив двері і вийшов на яскраве денне світло.
Я йшов Алеєю додому, а навколо була така сама пекельна жарота. Я розмірковував, чи не піти мені скупатися, чи, може, сісти в машину, повернутись до міста й сказати Хазяїнові, що суддю Ірвіна не похитнути. Потім вирішив, що з цим можна почекати й до завтра. Почекати хоч би тому, що суддя ще може й передумати. А скупатися краще пізніш. Тепер було надто жарко навіть купатися. Отож я вирішив прийняти вдома душ і полежати, поки спаде спека, а вже тоді піти до моря.
Я прийняв душ, ліг і заснув.
Прокинувся я вмить і рвучко сів на ліжку. Сон з мене наче вітром здуло. У вухах і досі дзвенів той звук, що збудив мене. Я зрозумів, що то був крик. Потім він розлігся знову. Гарне дзвінке срібне сопрано.
Я зіскочив з ліжка, кинувся до дверей, згадав, що я голий, схопив халат і вибіг у передпокій. Від материної кімнати долинали якісь звуки, потім наче стогін. Двері були відчинені, і я влетів у кімнату.