Наступного дня, коли я вже повернувся до столиці, мені подзвонили з Лендінга. Якийсь містер Петтас, що, як виявилося, був виконавцем духівниці судді. З його слів випливало, що все майно небіжчика, за винятком невеликих подарунків слугам, відписано мені. Я став єдиним спадкоємцем маєтку, що його суддя Ірвін колись давно врятував ціною єдиного за все своє життя безчесного вчинку, того самого вчинку, за який я, непідсудне знаряддя справедливості, націлив у його серце пістолет.
Усе це здавалося таким безглуздим і таким логічним, що, поклавши телефонну трубку, я зайшовся сміхом і ніяк не міг спинитися. Та ще перед тим, як спинився, я помітив, що зовсім не сміюсь, а ридаю і весь час повторюю: «Бідолашний старий мудак… бідолашний старий мудак…» Так наче скресла крига після довгої зими. А зима була довга.
Розділ девʼятий
Після тяжкого удару чи кризи, коли минає перший струс і нерви перестають сіпатися й щеміти, ти пристосовуєшся до нового стану речей, і тобі здається, що всі можливі переміни вже позаду. Ти звикаєшся з цією думкою і проймаєшся впевненістю, що нова рівновага буде довіку. Після смерті судді Ірвіна, повернувшись до столиці, я почував себе саме так. Мені здавалося, що історія дійшла кінця, що гру, розпочату багато років тому, дограно, лимон вичавлено до решти. Та коли й можна бути певним чогось, то тільки того, що жодна історія не має кінця, бо історія, яку ми вважаємо закінченою, є лише розділом іншої історії, якій нема кінця, і дограно не гру, а лише партію, що їх у грі ще багато. Коли гру припиняють, то тільки через те, що настає темрява. Але до кінця ще далеко.
Не скінчилась і та невеличка гра, яку вів Хазяїн. Та я про неї майже забув. Як забув і про те, що історія судді Ірвіна, яка здавалася такою довершеною сама в собі, була лише розділом у довшій історії Хазяїна, а його історія ще не закінчилася та й сама становила лише розділ в іншій, ще розлогішій історії.
Коли я зайшов, Хазяїн подивився на мене через стіл і сказав:
— Хай йому чорт, той негідник таки вислизнув з моїх рук.
Я промовчав.
— Я ж не казав тобі налякати його до смерті, а тільки пристрашити.
— Він не злякався,— мовив я.
— Якого ж біса він таке встругнув?
— Я казав тобі ще тоді, як заварювалася ця каша, що він не злякається.
— То чого ж він це утнув?
— Я не хочу цього обговорювати.
— Ні, чого він це утнув?
— К бісу! — огризнувся я.— Кажу ж тобі, я не хочу про це говорити.
Хазяїн здивовано глянув на мене, тоді підвівся і вийшов з-за столу.
— Пробач,— сказав він і поклав мені на плече свою важку руку.
Я відсунув плече.
— Пробач,— повторив він.— Ти ж свого часу водив з ним дружбу, еге?
— Так,— відказав я.
Він сів на край стола, підняв велике коліно і зчепив на ньому руки.
— А от Макмерфі ще є,— мовив замислено.
— Еге ж, Макмерфі є, але якщо тобі треба ще під когось копати, пошукай собі іншого копача.
— Навіть під Макмерфі? — спитав він жартівливим тоном, якого я не схотів помітити.
— Навіть під Макмерфі,— відрубав я.
— Слухай,— сказав він,— ти ж не кидаєш мене?
— Ні, тільки деякі справи.
— Але ж то була правда, хіба ні?
— Що?
— Ну, що там, у біса, було за суддею.
Цього я не міг заперечувати. Я мусив сказати «так». Отож кивнув головою і сказав:
— Так, правда.
— Ну? — запитав він.
— Я все сказав.
Хазяїн сонно роздивлявся мене з-під звислого чуба.
— Хлопче,— мовив він поважно,— ми з тобою вже давно в одному запрягу. Сподіваюсь, і надалі будемо тягти разом, усю дорогу. Ми, хлопче, по вуха в цьому, обидва, і ти, і я.
Я нічого не сказав.
Він і далі роздивлявся мене. Потім промовив:
— Ти не журися. Все владнається.
— Еге ж,— похмуро сказав я,— і ти станеш сенатором.
— Та не про це мова. Я й тепер міг би стати сенатором, якби то було все.
— Що ти хочеш цим сказати?
Він якусь хвилю мовчав і навіть дивився не на мене, а на свої руки, зчеплені на коліні.
— Е, хай йому…— мовив він раптом.— Не будемо про це.— Тоді зненацька пустив коліно, нога ковзнула вниз, важко гупнула об підлогу, і він зіскочив зі стола.— Але хай вони не забувають, Макмерфі і всі інші,— я таки зроблю те, що маю зробити. Богом присягаюся, я це зроблю, хоч би мені довелося переламати їм кістки оцими голими руками.— І він виставив уперед руки з розчепіреними зігнутими пальцями, немов готовими когось схопити. Потім знов зіперся на край стола і промовив, наче сам до себе: — А тут ще той Фрей. Той Фрей…
Він похмуро замовк, і якби Фрей побачив його в цю мить, то дуже зрадів би, що він далеко звідси, на глухій арканзаській фермі, адреси якої ніхто не знає.