Отож історія Хазяїна і Макмерфі, в якій історія судді Ірвіна була лише епізодом, розгорталася далі, одначе вже без моєї участі. Я повернувся до своєї чистенької буденної роботи й просиджував цілі дні в кабінеті, а тим часом непомітно насувалася осінь, і земля, дедалі нахиляючись на своїй осі, помалу виносила моє місце на ній з-під прямовисного, навального, кристалічно-сліпучого жару величезного сонця. Листя на дубах сухо лопотіло на вечірньому вітерці, а за містом, там де кінчалися бетоновані тротуари й тролейбусні лінії, лягала додолу під важкими кривими ножами непрохідна хаща цукрової тростини, і ввечері на вибоїстих дорогах рипіли великі колеса возів, ущерть завалених тим солодкаво-сморідним вантажем, і ген серед пласких чорних полів, оголених ножами, під шафраново-жовтим небом, якийсь негр тужливо співав про свою угоду з Ісусом. На університетському тренувальному полі здоровий плечистий хлопчина з потужним ударом знову й знову бив по м’ячу, вводячи його в гру, і клубок переплетених тіл колихався й совався з боку в бік під крики й владні свистки тренера. А суботніми вечорами над залитою сліпучим світлом прожекторів чашею стадіону лунало: «Том! Том! Том! Ура, Том!» Бо Том Старк мчав з м’ячем, Том Старк проходив краєм, Том Старк таранив захист, і все був Том, Том, Том.
Спортивні оглядачі писали, що він грає, як ніколи. А він тим часом зганяв сто потів із свого татуся. Хазяїн став злий, як непитущий шотландець. Уся канцелярія ходила навшпиньки, стенографістки-друкарки після його диктовки раптом заливалися слізьми над своїми машинками, поважні урядовці, вийшовши з кабінету, однією рукою прикладали хусточку до сполотнілого чола, а другою хапалися за стіни довгої приймальні під поглядами намальованих очей усіх тих мертвих губернаторів у золотих рамах. Тільки на Сейді це ніяк не впливало. Вона все так само випльовувала слова, неначе швачка відкушену нитку, й дивилася на Хазяїна своїми палючими чорними очима, мов примара майбутнього, що наперед зловтішається з наших сподівань.
Єдиним місцем, де Хазяїн на час скидав із себе тягар турбот, лишався стадіон. Іноді і я ходив з ним, і коли Том показував усе, на що він здатен, Хазяїна було не впізнати. Очі його викочувались і блищали, він ляскав мене по спині й тискав, як ведмідь. Проблиски цього захвату ще виявлялися наступного ранку, коли він розгортав недільну газету на спортивній сторінці, але, певна річ, на цілий тиждень його не вистачало. А Том і не думав бодай чимось загладити свою вину перед батьком за весь той клопіт, якого йому завдав. Раз чи два між ними заходила гостра розмова з того приводу, що Том ледарював на тренуваннях і навіть посварився з тренером Біллі Мартіном.
— А тобі що до цього? — запитував Том, широко розставивши ноги посеред оповитої сигарним димом кімнати в готелі, наче моряк на палубі в хитавицю.— Яке тобі діло, і тому Мартінові теж, поки я ще можу їм накидати? А я таки можу, зрозуміло? Я поки що можу накидати кому хочеш, то якого ж тобі ще біса? Я можу накидати кому хочеш, а ти можеш ходити й пишатися. Тобі ж цього треба, хіба ні?
І з цими словами Том виходив і грюкав за собою дверима, а Хазяїн лишався мов родимцем уражений.
— Оце так він зі мною розмовляє,— казав він мені.— Оце так, побий мене бог. Та йому б за це по пиці!..
Але тут Хазяїн пасував. Це було видно й сліпому.
Тим часом він залагодив оту справу із Сібіл Фрей. Я, як уже говорилося, участі в цьому не брав. А скінчилось усе дуже просто й, власне, так, як і мало скінчитися. Підступитися до Макмерфі можна було двома шляхами: через суддю Ірвіна й через Гладуна Ларсона. Хазяїн спробував був натиснути на суддю, але зазнав невдачі. І тоді йому довелося купувати Гладуна. Купити Гладуна не становило труднощів, бо він був ділок. Для нього існував тільки зиск. За кругленьку суму він продав би що завгодно: і свою безсмертну душу, і священний прах рідної матері,— а його давній приятель Макмерфі не був ні тим, ні тим. Якби Гладун сказав Макмерфі вгамуватись і не пнутися в сенатори, той угамувався б, бо сам, без Гладуна, Макмерфі був ніщо.
Хазяїн не мав вибору. Він мусив купувати. Звісно, він міг би укласти угоду із самим Макмерфі й пустити його в сенат, а вже на наступних виборах балотуватися замість нього. Але проти цього було два заперечення. По-перше, Хазяїн втрачав час. Тепер йому була якраз пора йти вгору. Потім він став би всього лише одним із сенаторів, яким під п’ятдесят. А тепер був би чудо-хлопцем, від якого пашить сіркою. Його чекало велике майбутнє. По-друге, якби він дав Макмерфі знов допастися до корита, то всі ті, кого тепер навіть уночі, в затишку власної спальні, проймав холодний піт на саму думку стати Хазяїнові поперек дороги, вирішили б, що можна хвицьнути Хазяїна й лишитися без покари. Вони почали б водити дружбу й мінятися сигарами з прихильниками Макмерфі. А там, дивись, і забирати собі в голову якісь ідеї. Та було й третє заперечення проти угоди з Макмерфі. Чи, власне, не заперечення, а просто обставина. Та обставина, що Хазяїн був такий, який він був. Коли Макмерфі й змусив його до компромісу, то хай би з цього мав зиск хто завгодно, тільки не сам Макмерфі. Отож він і повів торг з Гладуном Ларсоном.