Гладун з висоти своєї тверезості, переможного настрою та моральної невразливості, що грунтувалася на точному, до цента, знанні ціни всього у світі, споглядав постать на канапі і, коли карафа з водою стала назад на підлогу, промовив:
— Якщо ми залагодили справу, губернаторе, я, мабуть, уже рушатиму.
— Еге ж,— мовив Хазяїн,— еге ж,— і рвучко спустив на підлогу ноги в шкарпетках,— еге ж, залагодили, хай тобі чорт. Але…— Він устав, стискаючи в руці склянку, і струснувся, мов великий собака, так що із склянки аж вихлюпнулось трохи.— Але слухай, що я тобі скажу! — І, витягши вперед голову, важко почалапав у шкарпетках по м’якому килиму туди, де стояв Ларсон.
Не те щоб Малюк Даффі заступав Хазяїнові дорогу, але чи то він не встиг ухилитися, чи то зробив це недосить швидко. Хай там як, а Хазяїн мало не зачепив його, а може, й зачепив. І в ту ж мить, навіть не озирнувшись, вихлюпнув усе, що було в склянці, просто в обличчя Даффі. А коли рука його завмерла у повітрі, він просто розтиснув пальці, і склянка впала додолу. Вона підскочила на килимі й не розбилася.
Я бачив обличчя Даффі в найпершу мить, коли його залило віскі,— великий здивований корж,— і мені одразу спало на пам’ять, як багато років тому на передвиборному мітингу в Аптоні Хазяїн налякав Даффі так, що той упав з помосту. Та ось подив змінився спалахом люті, а потім покірливим, приниженим виразом і жалісним хлипанням:
— Навіщо ви так, Хазяїне, навіщо ви так?
А Хазяїн, уже пройшовши далі, обернувся на ці слова й сказав:
— Давно слід було це зробити. Ти давно це заслужив.
Потім він підійшов до Ларсона, який, не зважаючи на те, що діялося, узяв своє пальто й капелюха і спокійно чекав, поки вляжеться буча. Хазяїн став просто перед ним, майже впритул. А тоді схопив його за вилоги піджака і присунув своє налите кров’ю обличчя до його сірого.
— Залагодили,— мовив він,— еге ж, залагодили. Але ти… ти гляди, не постав мені хоч одного шпінгалета, недодай хоч одного прута в арматуру, насип хоч ложку зайву піску в бетон, урви хоч крихту мармуру… і присягаюся богом… присягаюся богом… я з тебе душу вийму… я тобі…— І, не відпускаючи вилог, рвучко розвів руки. Гудзик, на який був застебнутий Ларсонів піджак, покотився по підлозі й цокнув об камін.— Бо це моя лікарня,— сказав Хазяїн.— Ти чуєш, моя… моя!
У кімнаті запала мовчанка; чути було лише важке дихання Хазяїна.
Даффі, забувши про затиснуту в руці хусточку, якою перед тим утирався, спостерігав цю сцену з побожним жахом на обличчі. Ласун сидів незворушно, ніби нічого не бачив і не чув.
А Ларсон, якого Хазяїн усе ще тримав за вилоги, стояв, і оком не змигнувши. Я мусив віддати йому належне. Він не здригнувся. У нього в жилах текла крижана вода. Ніщо не могло дійняти його до живого — хоч ти його ображай, хоч лай, хоч души, хоч роби з його обличчя шніцель. Він був справжній ділок. Знав ціну всьому.
Він стояв перед важким, налитим кров’ю обличчям, хоч у ніс йому, напевне, тхнуло гарячим перегаром, і чекав. Нарешті Хазяїн пустив його. Просто розтиснув руки, розчепіривши пальці в повітрі, і відступив назад. Тоді повернувся спиною до Ларсона й пішов геть, наче від порожнього місця, його ноги в шкарпетках ступали безгучно, голова ледь похитувалась у такт ході.
Він сів на канапу, нахилився вперед, упершись ліктями в коліна й звісивши руки, і втупив очі в пригаслий жар у каміні, неначе був у кімнаті сам-один.
Ларсон, не кажучи й слова, рушив до дверей, відчинив їх і вийшов, залишивши двері навстіж. Малюк Даффі й собі подався до дверей, з тією особливою легкістю, з якою колихається на воді, випливши на дев’ятий день, роздуте тіло потопельника,— з такою легкістю може рухатись тільки гладка людина, ступаючи навшпиньках. Уже в дверях, узявшись за ручку, він обернувся. Коли його очі спинилися на нерухомій постаті Хазяїна, в них знову зблиснула лють, і я подумав: їй-богу, він ще має якісь людські почуття. Потім він спіймав мій погляд і подивився на мене з виразом страдницького німого волання, що благав пробачити його за все, зрозуміти й пожаліти, благав не думати погано про бідолашного старого Малюка Даффі, що вчинив так, як щиро вважав за найкраще, а йому вихлюпнули в обличчя оте питво. Хіба він не має ніяких прав? Хіба бідолашний старий Малюк нічого не почуває?
Потім він вийшов слідом за Ларсоном. Двері він ухитрився причинити так, що й не шелеснуло.
Я поглянув на Хазяїна: він сидів нерухомо.
— Добре, що я встиг на останню дію,— мовив я,— але мені вже час.
Певна річ, про мій законопроект не варто було й згадувати.