Він знав, що гравець із нього неабиякий. Отож не завдавав собі клопоту дотримувати правил. Навіть коли йшлося про спортивний режим. Він же однаково всіх проходить, казав він батькові, то якого ще біса? Але зрештою, він зарвався. Одного суботнього вечора після гри він із запасним півзахисником Тедом Меллоном та захисником з основного складу Гапом Лоусоном відзначали успіх у придорожній пивничці. Може, все й минуло б гаразд, коли б вони не встряли в бійку з якимись жлобами, що чхати хотіли на футбол, але не любили, коли чіпляються до їхніх дівчат. Гапа Лоусона ті жлоби помолотили так що він потрапив у лікарню й на кілька тижнів вибув з футболу. Томові й Тедові дісталося по кілька стусанів, а потім набігли люди й припинили бійку. Але тренерові Біллі Мартіну це порушення режиму тицьнули перед очі як надзвичайну подію. Про це написали в одній з газет. Тренер усунув Тома Старка й Теда Меллона від ігор. Це одразу зменшило шанси команди в матчі з Джорджією, що мав відбутися найближчої суботи, бо Джорджія того року грала сильно, і перевагу нашим міг дати лише Том Старк.
Хазяїн сприйняв цей удар мужньо. Не кричав, не тупотів ногами, навіть коли на кінець першої половини Джорджія вела сім—нуль. Тільки-но пролунав свисток, як він підхопився з місця. «Ходімо»,— кинув мені, і я зрозумів, що він подався до роздягальні. Я поплентав за ним туди, прихилився до одвірка й став дивитись. На стадіоні заграв оркестр. Мабуть, у ці хвилини він марширував навколо поля, і сонячне проміння (то був перший матч, призначений на денний час через осіннє похолодання) виблискувало на мідних трубах і на верткому золотистому жезлі церемоніймейстера. Потім оркестр, уже десь далі, почав повідати Рідному Університетові, як ми любимо його, як станемо, станемо, станемо за нього і як умремо за нього, за колиску героїв. Тим часом герої, перемазані, задихані, сиділи й лежали хто де і діставали нагінку.
Спершу Хазяїн і словом не озвався. Просто зайшов і звільна повів очима по розслаблених тілах. Тиша стояла, як у морзі. Чути було б, як голка впаде. Ніде ані звуку, тільки раз дряпнув по бетону шип, коли хтось тихенько ворухнув ногою, та ще раз чи два рипнула збруя — хтось трохи змінив позу. Тренер Біллі Мартін, у насунутому на очі капелюсі, похмуро стояв у дальшому кінці кімнати й жував незапалену сигару. Хазяїн поволі обводив хлопців поглядом, одного по одному, а оркестр віддалік усе присягався рідному університетові, і його давні й недавні випускники, що були на трибунах, стояли виструнчившись і зі щирим піднесенням притискали до серця капелюхи.
Хазяїн спинив погляд на Джіммі Хардвіку, що сидів на лаві. Джіммі був краєм у запасному складі, його випустили на поле в другій чверті, бо основний лівий край грав, як стара матрона з хронічним запором. Для Джіммі то був великий шанс. І зручна нагода йому трапилася. Він дістав пас. Але втратив м’яча. І тепер, коли Хазяїнові очі затрималися на Джіммі, той відповів похмурим поглядом. А коли Хазяїн і тоді не відвів очей, Джіммі сердито вигукнув:
— А чорт!.. Ну кажіть уже, кажіть!
Та Хазяїн не сказав. Не сказав і слова. Лише повільно підійшов і став перед Джіммі. А тоді так само повільно простяг праву руку й поклав на плече Джіммі. Не поплескав його по плечу. Просто поклав руку, як часом роблять, щоб заспокоїти розгарячілого коня.