Гра була нудна, але чим нудніша вона ставала, тим пильніше він стежив за нею і тим завзятіше виявляв свою радість. Наші приземляли м’яч з методичністю автомата, що викидає з себе шніцелі. У грі було не більше спортивного азарту, ніж у закладі на те, чи потече вода з гори. Одначе Хазяїн бурхливо радів щоразу, як наші проходили три ярди. Він ще не вгамувався після вдалого пасу, що вивів їх на шестиярдову позначку технологів, коли перед ложею з’явився якийсь чоловік і, скинувши капелюха, покликав:
— Губернаторе Старк… Губернаторе Старк…
— Га? — озвався Хазяїн.
— Там лікар… у роздягальні… він питає, чи не зайшли б ви на хвилинку,— мовив той чоловік.
— Дякую,— відповів Хазяїн.— Скажіть йому, що я зараз прийду. Ось хай тільки цього приземлять.— І знову зосередив усю увагу на полі.
— Якого біса,— почав був Даффі.— Нічого там немає, я певен. Та хіба наш Том…
— Помовч,— звелів Хазяїн.— Хіба не бачиш — я дивлюся!
А коли м’яча приземлили й здобули ще очко з подачі, він обернувся до мене й сказав:
— Ну, а тепер можна і йти. Нехай Ласун відвезе тебе до контори, почекаєш на мене там. Ти будеш мені потрібен, ти і Суїнтон, якщо знайдеш його. А я приїду на таксі. Може, ще й випереджу тебе.— І, перевалившись через бар’єр, пішов краєм поля до роздягальні. Та біля лави запасних на хвильку спинився пожартувати з хлопцями. А тоді подався далі, виставивши уперед важку голову в низько насунутому капелюсі.
Ми, хто лишився в ложі, не стали чекати фінального свистка. Поки не почалося товпище, ми вибралися зі стадіону й поїхали до міста. Даффі вийшов біля «Атлетичного клубу», де він боровся із задишкою, здуваючи піну з пива й нахиляючись над більярдним столом, а я дістався до Капітолію.
Ще не встромивши у двері ключа, я міг сказати напевне, що у великій приймальні темно. Суботнього надвечір’я дівчата зачинили крамничку раніше й порозходилися хто куди — в кіно, до бриджу, на побачення, до шкварких біфштексів у придорожньому «Старому фургоні», на танці в «Паризькій мрії», де в примарному голубому світлі саксофони тягуче й солодко відригують соргову патоку, до сокотіння, белькотання, хихотіння, сапання, шепоту,— одне слово, до всього того, про що кажуть «приємно бавити час».
Я спинився на мить у тій великій темній кімнаті, серед незвичної тиші, і десь на краєчку моєї свідомості майнула глузлива посмішка, коли я подумав про те, як саме кожна з них бавитиме час, і де вони його бавитимуть («Старий фургон», «Паризька мрія», «Столичний палац кіно»), і з ким вони його бавитимуть (самовпевнений півник-студент, неспроможний приховати, що це для нього вилазка в міські нетрі; продавець з аптеки-закусочної з дев’ятьма сотнями в банку та надією десь через рік купити пай у тому ж таки ділі, знайти собі жіночку до пари й споважніти; середніх літ гульвіса з ріденьким волоссям, зализаним на великий череп, помережаний прожилками, як агат, з великими, вогкими, страхітливо наманікюреними руками кольору сирого свинячого сала й із змішаним духом лавровишневої води та м’ятної жуйки).
Поки я там стояв, думки мої повернули на інше. Але ота глузлива посмішка ще тріпотіла на краєчку моєї свідомості, наче вогник, що мляво лиже вологий папірець. Тільки тепер вона стосувалася мене самого. Я запитав себе, яке я маю право глузувати з них. Адже і я колись бавив час точнісінько так само. А коли не робив цього сьогодні, то зовсім не тому, що піднісся вище й сягнув блаженства. Мабуть, скоріш я щось утратив. Цнотливість з немочі. Здержливість через нудоту. Коли тебе лікують від пияцтва, то домішують щось у спиртне, і тебе від нього вивертає, і коли виверне отак скількись там разів, ти починаєш відчувати огиду до спиртного. Мов той павловський собака, що пускає слину кожного разу, як почує дзвоник. Тільки в тебе рефлекс спрацьовує так, що досить тобі зачути дух спиртного чи навіть лише подумати про нього, як твій шлунок аж перевертається весь. Отож, певно, й мені в мої кращі літа хтось підмішав тієї погані, так що в мене відбило всяку охоту приємно бавити час. У кожному разі тепер. І не личила мені ота глузлива посмішка. Зовсім не було чого пишатися тим, що приємно бавити час шкідливо для мого шлунка.
Ось зараз зайду в свій кабінет, подумав я, посиджу хвилини зо дві потемки, а тоді ввімкну світло й візьмуся до своєї податкової циферії. На згадку про цифри я одразу відчув умиротворення й полегкість.
Та коли я подумав про це й рушив далі через велику приймальню до свого кабінету, в одній з кімнат на протилежному боці начебто почувся якийсь шерех. Я повів очима туди. З-під жодних дверей не просотувалося світла. Але потім знов почувся шерех. Тепер я виразно дочув його. Нікого там бути не могло, та ще й потемки. Безгучно ступаючи по м’якому килиму, я перейшов приймальню і рвучко розчинив ті двері.