То була Сейді Берк. Вона сиділа в кріслі за своїм столом (мабуть, ото я й чув, як злегка порипувало крісло), поклавши зігнуті руки на стільницю, і я зрозумів, що вона оце тільки-но, мить тому, підвела з них голову. Ні, Сейді не плакала. Проте вона сиділа, опустивши голову на руки, сама одна у сутінках, в порожньому службовому приміщенні, цього суботнього вечора, коли всі інші з біса приємно бавили час.
— Привіт, Сейді,— мовив я.
Сейді мовчки дивилася на мене. Вона сиділа спиною до вікна, і крізь спущені жалюзі проходило надто мало світла, щоб розглядіти вираз її обличчя, тож я бачив тільки, як блищать очі. Потім вона спитала:
— Чого вам треба?
— Нічого,— сказав я.
— Ну, то й нема чого тут стовбичити.
Я підійшов до стільця, сів і подивився на неї.
— Ви ж чули, що я сказала,— зауважила вона.
— Чув.
— То почуйте ще раз: нема чого тут стовбичити.
— А мені тут дуже затишно,— відказав я, і не думаючи йти.— Адже в нас багато спільного, Сейді. У вас і в мене.
— Сподіваюся, ви не вважаєте це за комплімент,— мовила вона.
— Ні, це просто наукове спостереження.
— Ейнштейном воно вас не зробить.
— Це в якому розумінні? В тому, що неправда, ніби в нас багато спільного, чи в тому, що не треба бути Ейнштейном, аби це спостерегти?
— В тому розумінні, що мені на це начхати,— похмуро сказала вона. А тоді додала: — І в тому, що ви мені тут зовсім не потрібні.
Я й не поворухнувся на стільці і пильно придивлявся до неї.
— Почався суботній вечір,— мовив я.— Чом би вам не прогулятися по місту, не випити, не розвіятись?
— Під три чорти це ваше місто.— Сейді дістала з шухляди сигарету й запалила. Вогник сірника на мить вихопив із сутіні її обличчя. Різким порухом руки вона загасила сірник і, відкопиливши повну нижню губу, випустила дим після першої затяжки. Тоді подивилася на мене й додала:— І вас разом з ним.— Потім обвела нищівним поглядом кабінет, наче він був повен якихось ненависних їй людей, видихнула сизий дим і промовила: — Під три чорти їх усіх. Під три чорти цю контору.— Очі її знову спинилися на мені, і вона сказала: — Я йду звідси.
— Звідси? — перепитав я.
— Із цієї контори,— підтвердила вона, широко розвівши руки, так що вогник сигарети ясніше зажеврів у сутіні.— Із цієї контори і з цього міста.
— Залишайтеся — розбагатієте,— мовив я.
— Я давно могла б розбагатіти,— сказала вона,— гребучись у цій купі. Якби захотіла.
Атож, вона могла б. Одначе не розбагатіла. Принаймні наскільки мені було відомо.
— Отак…— Вона роздушила недокурок у попільниці.— Я йду звідси.— І звела на мене очі, немов спонукаючи мене щось сказати.
Я нічого не сказав, лише похитав головою.
— Думаєте, не піду? — запитала вона.
— Думаю, не підете.
— Ну то побачите, хай вам чорт.
— Ні,— сказав я і знову похитав головою.— Нікуди ви не підете. У вас хист до цього діла, як у риби до плавання. А де ви бачили, щоб риба не бажала плавати?
Сейді хотіла була щось відповісти, але передумала. Хвилини зо дві ми мовчки сиділи в сутінках.
— Годі витріщатися на мене,— звеліла вона.— Хіба я не казала вам забиратися? Чому ви не йдете додому?
— Чекаю Хазяїна,— сухо відказав я.— Він…— І раптом я згадав.— То ви ще не знаєте, що сталося?
— А що?
— З Томом Старком.
— Не завадило б, щоб хтось обламав йому роги.
— Вже обламали,— сказав я.
— Давно б так.
— Та ні, сьогодні йому добряче перепало. Останнє, що я почув,— він був непритомний. Хазяїна викликали до роздягальні.
— Що з ним? — запитала Сейді.— Щось серйозне? — І аж подалася вперед.
— Він був непритомний. Це все, що я знаю. Мабуть, одвезли до лікарні.
— А не сказали, що з ним? І Хазяїнові не сказали? — допитувалася вона, нахиляючись до мене через стіл.
— Та вам що за клопіт? Самі ж казали, не завадило б обламати йому роги, а тепер, коли він дістав своє, ви так розхвилювалися, наче закохані в нього.
— Ха,— мовила Сейді,— як смішно.
Я поглянув на годинник.
— Хазяїн затримується. Певне, поїхав супроводити грозу захисту до лікарні.
Вона якусь хвилю сиділа мовчки, втупивши очі в стіл і кусаючи губу. Потім зненацька встала, підійшла до вішалки, надягла пальто, настромила на голову капелюха й рушила до дверей. Я повернув голову й дивився на неї. Біля дверей вона зупинилася і, тримаючись за ручку, сказала:
— Я йду і хочу замкнути двері. Та й взагалі, думаю, вам краще буде посидіти в своєму власному кабінеті.
Я підвівся і вийшов у приймальню. Сейді захряснула двері, а тоді, не озвавшись до мене й словом, швидко перейшла кімнату і зникла в коридорі. Я стояв і слухав лункий стукіт її підборів по мармуровій підлозі, аж поки він, поступово віддаляючись, завмер удалині.