Хвилини дві-три він мовчав, і далі дивлячись на неї. Потім люто промовив:
— Одужає, неодмінно одужає.
— Дай боже,— повторила Люсі і подивилася на нього так, що він зрештою відвів очі.
Я був уже ситий по зав’язку тим сидінням. Отож підвівся, вийшов у коридор і попростував до чергової сестри.
— Чи не можна б приготувати каву та сендвічі для губернатора з дружиною? — запитав я.
Сестра пообіцяла подбати, щоб усе те подали, та я попросив не нести до приймальні, а лишити в неї на столі: я, мовляв, сам заберу. Потім я знову спустився у вестибюль. Сейді була ще там, зачаїлась у сутіні. Я розповів їй про операцію і пішов. Нагорі я потинявся коло стола чергової на поверсі, поки принесли каву та сендвічі, а тоді взяв тацю і повернувся з нею до приймальні.
Одначе й принесений харч не пожвавив похмурого настрою в кімнаті. Я присунув до Люсі низький столик з чашкою кави та сендвічем на тарілці. Вона подякувала, відламала від сендвіча шматочок і разів два чи три піднесла його до рота, але, як я бачив, він од того анітрохи не поменшав. А кави трохи випила. Я поставив чашку кави та сендвіч перед Хазяїном. Він звів на мене невидющий погляд і сказав: «Дякую, Джеку». Та до їжі і з чемності не доторкнувся. Лише взяв чашку з кавою, кілька хвилин тримав її в руці, але я так і не побачив, щоб він бодай надпив з неї. Просто тримав у руці.
Я з’їв сендвіч, випив чашку кави. І вже наливав собі другу, коли Хазяїн нахилився й поставив свою чашку, розхлюпавши трохи кави на столик.
— Люсі,— мовив він.— Люсі!
— Що? — відгукнулася вона.
— Ти знаєш… знаєш, що я зроблю? — Він подався вперед і, не чекаючи відповіді, сказав: — Я назву нову лікарню його ім’ям. Томовим. Лікарня й медичний центр Тома Старка. Вона носитиме його ім’я і…
Люсі повільно хитала головою, і він не докінчив.
— Усе це нічого не варте,— мовила вона.— Ну невже ти не розумієш, Віллі? Викарбувати чиєсь ім’я на камені… Надрукувати в газеті… І всяке таке. Ой Віллі, та він же був моїм дитям, нашим малим хлопчиком, а оте все нічого не варте, анічогісінько не варте, невже ти не розумієш?
Хазяїн знов угруз у крісло, і в кімнаті запала та сама похмура тиша. І коли я повернувся, однісши на стіл чергової сестри тацю з посудом та нез’їденими сендвічами,— то був привід вийти,— тиша стояла в повному розпалі. Було двадцять хвилин на шосту.
О шостій прийшов Адам. Обличчя його було сіре й заклякле. Хазяїн підвівся й стояв, дивлячись на Адама, але ні він сам, ні Люсі не озивалися й звуком.
Нарешті Адам сказав:
— Він житиме.
— Дяка богові,— видихнула Люсі.
Та Хазяїн і далі пильно дивився на Адама.
Адам витримав його погляд. Тоді сказав:
— Спинний мозок пошкоджений.
Я почув, як перехопило подих Люсі, обернувся й побачив, що голова її впала на груди.
Хазяїн у першу мить наче й не чув нічого. Потім звів руки перед грудьми й розчепірив пальці, ніби хотів щось ухопити.
— Ні! — вигукнув він.— Ні!
— Пошкоджений,— сказав Адам. Тоді додав: — Мені дуже жаль, губернаторе.
І вийшов з кімнати.
Хазяїн дивився на зачинені двері, потім поволі опустився в крісло. Він і далі не відводив погляду від дверей; очі його викотилися, на чолі проступили краплі поту. Потім він рвучко випростався, і з грудей у нього вихопився хрипкий стогін. То був безтямний, болісний, надсадний звук, що йшов із темних тваринних глибин його великого вгрузлого у крісло тіла.
— О-о-о! — простогнав він. І потім знову: — О-о-о!
Люсі Старк дивилася на нього. Він усе так само не відводив погляду від дверей.
А тоді знов почувся стогін:
— О-о-о!
Люсі встала з крісла і підійшла до Хазяїна. Вона нічого не сказала. Просто стала поруч і поклала руку йому на плече.
І знов почувся стогін, але то вже востаннє. Не відводячи погляду від дверей і тяжко дихаючи, Хазяїн відкинувся в кріслі. Так він сидів хвилини три-чотири. Потім Люсі покликала:
— Віллі.
Він уперше звів очі на неї.
— Віллі,— сказала вона,— треба йти.
Він підвівся з крісла, і я узяв з канапи їхні пальта. Тоді подав пальто Люсі, а вона допомогла одягтися Хазяїнові. Я не втручався.
Вони рушили до дверей. Хазяїн тримався дуже прямо й дивився просто перед себе, а Люсі підтримувала його під руку, і якби хто побачив їх отак, то міг би подумати, що вона вміло й тактовно веде сліпого. Я відчинив їм двері, а тоді пішов уперед сказати Ласунові, щоб запускав мотор.
Я ще стояв там, коли Хазяїн сів у машину і Люсі за ним. Це мене трохи здивувало, одначе я не засмутився, що її повезе Ласун. Незважаючи на каву, я мало з ніг не падав.
Повернувшись до лікарні, я зайшов у кабінет Адама. Він уже збирався додому.
— То що там? — спитав я.