Я повернувся в свій кабінет і до полудня написав кілька листів. Потім підживився сендвічем у напівпідвальному кафетерії Капітолію, де їсти було однаково що в чистій, веселенькій, добре доглянутій і оздобленій мармуром трупарні. Там я натрапив на Суїнтона, трохи погомонів з ним і на його пропозицію подався до сенату, де після перерви поновилося засідання. Десь близько четвертої до мене підійшов служник і подав аркушик паперу. То була записка згори. В ній говорилося: «Дзвонила міс Стентон, просить вас негайно приїхати до неї додому. Справа нагальна».
Я зібгав записку, кинув на підлогу й піднявся до себе взяти пальто та капелюха. У приймальні я попросив подзвонити міс Стентон і сказати, що я виїхав. Тоді вийшов надвір і побачив, що почався дощ. Чистого й блідого вранішнього сонця як і не було.
Анна відчинила мені, тільки-но я постукав, і я подумав, чи не чекала вона біля дверей. Та коли двері відчинились, я, мабуть, і не впізнав би одразу її обличчя, якби не був певен, що переді мною Анна Стентон. Воно було бліде, розпачливе, змучене, зі слідами висохлих сліз. І я навіть міг здогадатися, яких сліз — трудних, скупих, болісних і швидко погамованих.
Вона обома руками вхопилася за мою руку, неначе боялася впасти.
— Джеку! — вигукнула вона.— Джеку!
— Що таке? — запитав я і зачинив за собою двері.
— Ти повинен знайти його… ти повинен знайти його… знайти і пояснити йому…— Вона тремтіла, наче її морозило.
— Кого знайти?
— …пояснити йому, як це було… о боже, все ж було не так… не так, як вони кажуть…
— Бога ради, хто що каже?
— …кажуть, ніби все через мене… через те, що я зробила… через те…
— Хто каже?
— …ой, знайди його, Джеку… знайди, поясни йому, привези його сюди і…
Я схопив її за плечі і з силою труснув.
— Слухай! — сказав я.— Ану заспокойся. Перестань белькотати і заспокойся.
Вона замовкла й стояла, звівши до мене бліде обличчя, і її плечі здригалися в моїх руках. Дихала вона часто, уривчасто й сухо.
За хвилину я звелів:
— А тепер кажи, кого я маю шукати.
— Адама,— мовила вона.— Адама.
— Навіщо мені його шукати? Що сталося?
— Він прийшов сюди і сказав, що все це через мене. Через те, що я зробила.
— Що через те, що ти зробила?
— Ніби через мене його призначили директором. Так він сказав. Через те, що я зробила. Так він сказав. І ще сказав… ой, Джеку, він таке сказав…
— Що він сказав?
— Сказав, що не буде сутенером при своїй сестрі-повії… він так сказав… так і сказав, Джеку… мені, Джеку… а я хотіла йому пояснити… пояснити, як було насправді… а він відштовхнув мене, я впала на підлогу, і він побіг геть… побіг геть, і ти повинен знайти його, Джеку… знайти і…
Вона знов почала белькотати. Я добряче труснув її.
— Ану припини! — гримнув я.— Зараз же припини, а то я з тебе всі зуби витрушу.
Коли вона знов затихла і обм’якла в мене під руками, я звелів:
— Тепер почни повільно з самого початку й розкажи мені, що сталося.— Я провів її до крісла й легенько підштовхнув, щоб вона сіла.— Ну, розказуй, тільки спокійно.
Вона дивилася на мене знизу вгору, неначе боялася почати.
— Розказуй,— мовив я.
— Він прийшов сюди,— почала вона.— Було десь близько третьої. Як тільки він зайшов, я зрозуміла, що сталося щось жахливе… Мене сьогодні вже спіткало лихо, але це було щось інше… Він схопив мене за руку, пильно подивився в обличчя, але нічого не казав. Я, здається, все питала його, що сталося, а він лише міцніше й міцніше стискав мою руку.— Вона закотила лівий рукав і показала синці між ліктем і зап’ястком.— Я все питала, що сталося, аж раптом він каже: «Що сталося, що сталося… Ти ж сама знаєш, що сталося». А потім сказав, що йому хтось подзвонив по телефону… якийсь чоловік… подзвонив і сказав йому… про мене… про мене і…— Доказати вона видимо не могла.
— Про тебе і про губернатора Старка,— докінчив я за неї.
Вона кивнула головою.
— То був жах,— прошепотіла вона вже не до мене, а сама до себе, ніби забувшись. І повторила:— То був жах…
— Припини й розказуй далі,— звелів я і знову труснув її.
Вона отямилась, поглянула на мене й промовила: