Я повернувся в готель і пішов до кафе перекусити, попросивши портьє послати по мене, якщо мені подзвонять. Та ніхто не дзвонив. Тоді я сів у холі і взявся до вечірніх газет. «Кронікл» надрукувала велику передовицю, де вихваляла мужність і здоровий глузд купки людей у сенаті, що дала бій урядовому законопроекту про податки, який нібито мав придушити в штаті підприємництво й ділову ініціативу. Поряд з передовицею впадала в око карикатура. На ній було зображено Хазяїна, чи, власне, фігуру з головою Хазяїна, але з величезним роздутим черевом, у дитячому костюмчику з короткими штанцями, з яких випиналися товсті волохаті ноги. Потвора тримала на коліні великий пиріг з діркою посередині, звідки вона щойно виколупала скорченого чоловічка. На пирозі був напис «Штат», а на чоловічку — «Трудящий громадянин». Із Хазяїнового рота виходила велика бульбашка, з допомогою яких художники коміксів зображують мову своїх персонажів. У бульбашці були слова: «Ну й молодець же я!» Під карикатурою стояв підпис: «Малий Джек Хорнер»85.
Я дочитав передовицю. В ній говорилося, що наш штат бідний і не витримає тягаря, так свавільно йому накинутого. То була стара пісня. Щоразу як Хазяїн завдавав удару — прибутковий податок, податок на корисні копалини, податок на торгівлю спиртним,— починалося те саме. Гаман — це найвразливіше місце. Людина може забути смерть батька, але втрату батькової спадщини — ніколи. Так сказав флорентієць з аскетичним обличчям, батько й засновник сучасного світу, і то були золоті слова86.
«Наш штат бідний!» — завжди репетувала опозиція. А Хазяїн казав: «У штаті до біса бідних людей, це так, але штат не бідний. Уся штука в тому, хто перший встигає до корита, коли дають жратву. Отож я й хочу завернути декому голоблі та врізати по рилу». Потім подавався вперед, із звислим розкуйовдженим чубом і викоченими очима, і, піднявши праву руку, запитував натовп і гаряче небо: «А ви зі мною? Ви зі мною?» І розлягався рев.
«Наші гроші пливуть у кишені хапугам!» — репетувала опозиція. «Авжеж,— казав Хазяїн, прибравши недбалої пози,— авжеж, є в нас і хапуги, але не стільки, щоб рипіли колеса. І затямте собі ось що. Не змайструвала ще людина такої машинерії, щоб мати з неї повну віддачу. Яку віддачу ви маєте з брили вугілля в динамо-машині чи паровозі порівняно з тим, скільки насправді може дати та брила? Мізерну. Ну от, а ми працюємо куди краще, ніж будь-яка динамо-машина чи паровоз. Авжеж, є в нас купка таких, що люблять погріти руки, але вони боягузи і не дуже зариваються. Та й я їх не спускаю з ока. А чи зробив я штатові якесь добро? Зробив, чорти мене бери!»
Можна б назвати це теорією історичних витрат. Кожна переміна чогось коштує. Слід зіставити витрати із здобутками. Можливо, в нашому штаті переміни могли відбутися тільки такою ціною, якої вони коштували на ділі, і вони були таки варті тих витрат.
Можна б назвати це й теорією моральної нейтральності історії. Процес як такий не є ні моральним, ні аморальним. Ми можемо оцінювати наслідки, але не сам процес. Аморальний чинник може призвести до морального наслідку. Моральний чинник може призвести до аморального наслідку. Можливо, тільки продавши душу дияволові, людина дістає змогу робити добро.
Теорія історичних витрат. Теорія моральної нейтральності історії. Усе те було високим історичним поглядом з холодної вершини. Можливо, треба народитися генієм, щоб усе те осягти. Осягти по-справжньому. Можливо, треба, щоб тебе прикували до тієї вершини й щоб стерв’ятники видзьобували твої тельбухи,— тільки тоді б ти це осягнув. Може, тільки геній здатен усе те осягти. Може, тільки герой здатен усе те звершити.