Та, сидячи в холі й чекаючи телефонного дзвінка, якого все не було, я не хотів сушити собі голови тими теоріями. І повернувся до передовиці в газеті. Передовиця та була чистісіньким боєм з тінню. Вона була боєм з тінню тому, що в цю хвилину в Капітолії уже цілком могло відбуватися голосування, і тепер, коли хлопці Макмерфі вибалакались, хіба що нечиста сила могла змінити його наперед відомі наслідки.
Було вже близько дев’ятої, коли мене покликали до телефону. Але то був не Адам. Дзвонили з Капітолію, сказали, що приїхав Хазяїн і хоче мене бачити. Я попросив портьє переказати докторові Стентону, в разі той озоветься, щоб він передзвонив до Капітолію — телефоністка на комутаторі знатиме, де я буду. Потім я подзвонив Анні й повідомив її, як посуваються — а точніше, не посуваються — мої пошуки. Голос її звучав спокійно і стомлено. Я вийшов на вулицю до машини. Там знову пройшов дощ, і вздовж тротуару біг чорний потічок, полискуючи під вуличними ліхтарями, наче нафта. Але з неба вже не сіялось.
Коли я під’їхав до Капітолію, то побачив, що скрізь у будинку світиться. Та це мене не здивувало, навіть зважаючи на пізню годину, бо в ті дні відбувалася сесія законодавчих зборів. І коли я зайшов, то враз опинився серед густої юрби. Солони87 вже пошабашили і тепер товклися по коридорах, особливо в тих стратегічних пунктах, де стояли великі мідні плювальниці. Чимало було й усілякого іншого люду. Сновигали репортери, юрмилися гурти споглядачів — людей, які тішаться думкою, що вони є свідками визначних подій.
Я проштовхався крізь натовп і піднявся до кабінету Хазяїна. Там мені сказали, що він пішов з кимось униз, до сенату.
— Як там, не було ніяких проколів з податковим проектом? — спитав я дівчину.
— Не будьте наївним,— відповіла вона.
Я вже розкрив був рота сказати їй, що кручуся тут від того часу, коли вона ще лежала в колисці, та потім передумав. Натомість попросив її розшукати мене, якщо подзвонить Адам, і подався до сенату.
Хазяїна я помітив не одразу. Потім побачив його осторонь від інших: він стояв з двома сенаторами й Келвіном Спарлінгом, а трохи віддалік збилися в купку цікаві, гріючись у промінні слави. Збоку від Хазяїна я вгледів Ласуна, який прихилився до мармурової стіни і, втягнувши щоки, смоктав грудку цукру, що, безперечно, розливався райським блаженством по його стравоходу. Хазяїн стояв, заклавши руки за спину й трохи нахиливши голову, і слухав одного із сенаторів.
Я пішов туди і став неподалік. Десь за хвилину Хазяїн звів очі, і я зрозумів, що він мене помітив. Тоді я підійшов до Ласуна й сказав: «Здоров».
По кількох спробах він видушив із себе відповідь. А тоді знов узявся до цукру. Я прихилився до стіни поряд з ним і став чекати.
Минуло хвилин п’ять, а Хазяїн усе стояв, нахиливши голову, і слухав. Він міг довго слухати отак, не озиваючись і словом, даючи змогу співрозмовникові виливати те, що він мав вилити. Воно все лилось та лилось, а Хазяїн чекав, поки стане ясно, що там на денці. Нарешті я зрозумів, що з нього досить. Йому вже стало ясно, що там на денці, чи, може, що там нічого немає. Я зрозумів, що з нього досить, бо побачив, як він раптом рвучко підвів голову й подивився просто в обличчя співрозмовникові. То була певна ознака. І я відсунувся від стіни. Я знав, що Хазяїн зараз піде.
Він подивився на сенатора й похитав головою.
— Ні, не буде діла,— мовив він цілком приязно. І досить голосно, так що почув і я. Сенатор перед тим говорив тихо й квапливо.
Потім Хазяїн глянув на мене й покликав:
— Джеку!
Я підійшов до нього.
— Ходімо нагору,— мовив він.— Я маю сказати тобі дещо.
— Гаразд,— відповів я і рушив до виходу.
Він залишив тих трьох і наздогнав мене біля дверей. Ласун ішов з ним, з другого боку і трохи позаду.
Я хотів був спитати Хазяїна про Тома, але подумав, що не варто. Мова могла йти лише про те, наскільки йому погано, тож ні до чого було й питати. І ми простували далі коридором до великого вестибюля, щоб звідти піднятися ліфтом до Хазяїнового кабінету. Люди, що товклися в коридорі, розступались і казали «Добривечір, губернаторе» або «Привіт, Хазяїне», але Хазяїн тільки кивав у відповідь. Інші нічого не казали, а мовчки проводжали його поглядом. І в цьому не було нічого незвичайного. Певне, він проходив тим коридором не менш, як тисячу разів, і люди так само віталися до нього або мовчки дивилися, як він ступає по блискучому мармуру підлоги.
Ми вийшли у великий склепистий вестибюль, де над людською коловертю гордовито здіймалися на постаментах статуї державних діячів, немов своєрідні віхи тієї славної будівлі. Ми простували попід східною стіною туди, де було вбудовано ліфти. І коли підходили до статуї генерала Моффата (великого винищувача індіанців, несхибного земельного спекулянта, першого губернатора штату), я помітив чоловіка, що стояв, прихилившись до постаменту.