То був Адам Стентон. Я побачив, що одяг на ньому геть змоклий і штани до половини литок заляпані грязюкою. І зрозумів, чому його машина стояла покинута. Він подався сюди пішки під дощем.
Тієї ж миті, як я його побачив, він глянув у наш бік. Але очі його спинилися не на мені, а на Хазяїнові.
— Адаме,— мовив я.— Адаме!
Він ступив до нас, але на мене й не позирнув.
Тоді Хазяїн повернув до нього і простяг руку, щоб привітатися.
— Добривечір, докторе,— сказав він, подаючи руку.
Якусь мить Адам стояв нерухомо, ніби не хотів подати руки чоловікові, що підходив до нього. Та врешті простяг праву руку, і, побачивши це, я зітхнув з полегкістю й подумав: він таки подав руку, подав, виходить, уже перекипіло.
І раптом я побачив, що у нього в руці, і в ту мить, як мої очі впізнали цей предмет, але до мозку й нервів ще не дійшло його значення, з дула вихопилися дві цівочки блідо-оранжевого полум’я.
Я не почув звуку, бо його поглинуло навальне стаккато пострілів ліворуч від мене. Не опускаючи руки, Адам похитнувся, ступив крок назад і втупив у мене докірливий, сповнений муки погляд, а тоді друга черга пострілів повалила його на підлогу.
Серед раптової моторошної тиші я кинувся до Адама. Потім почув десь у вестибюлі жіночий зойк, тупотіння ніг, гомін голосів. Адам спливав кров’ю. Кулі прошили його впоперек грудей, так що вони аж запали всередину. Він був уже мертвий.
Я звів очі й побачив Ласуна з його 0,38, дуло якого ще курилося, а праворуч і далі, біля ліфтів,— патрульного дорожньої поліції з пістолетом у руці.
Хазяїна я не побачив. І подумав: не влучив.
Та я помилився. Тільки-но я це подумав і озирнувся навколо, як Ласун упустив пістолета, що брязнув об мармурову підлогу,— і із здавленим звіриним риком метнувся до статуї генерала Моффата.
Я поклав Адамову голову на мармур і теж пішов туди. Люди з’юрмилися так, що довелось їх розштовхувати. Хтось кричав: «Розступіться, розступіться, дайте йому повітря!» Та вони так само товпилися, збігаючись з усіх кінців вестибюля і з коридорів.
Коли я протиснувся вперед, Хазяїн сидів на підлозі, тяжко дихаючи й дивлячись просто перед себе. Обидві його долоні були притиснуті до тіла внизу грудей, якраз посередині. Ніщо не показувало на те, що він поранений. Та потім я побачив тоненьку струминку крові, що точилася між двома пальцями, ледь помітно.
Ласун стояв над ним, плакав і бризкав слиною, намагаючись щось сказати. Нарешті видушив із себе:
— Д-д-дуже б-б-боляче, Ха-а-зяїне?.. Б-б-б-боляче?
Хазяїн не помер там, у вестибюлі, під високим склепінням. Він прожив ще кілька днів і помер у білому стерильно чистому ліжку, доглянутий за всіма правилами науки. У перші дні про смерть і не йшлося. Він був тяжко поранений — в ньому сиділи дві кульки калібру 0,2588 з іграшкового спортивного пістолетика, що був у Адама ще з дитинства,— але йому збиралися робити операцію, та й здоров’я він мав залізне.
І знов було чекання в тій самій лікарняній приймальні, з квітами у вазонах, акварелями на стінах та штучними дровами в каміні. У день операції разом з Люсі Старк приїхала її сестра. Старий Старк, батько Хазяїна, був уже надто немічний, щоб вибратися з Мейсон-Сіті. Видно було, що сестра Люсі, жінка набагато старша за неї, в чорному селянському платті та високих чорних черевиках із шнурівкою,— розважлива й самостійна, що вона скуштувала в житті гіркої і вміє зарадити чужому лиху. Дивлячись на її червоні зашерхлі руки з грубо обрізаними нігтями, ти розумів, що вони міцні й надійні. Коли вона зайшла до приймальні і повела не те щоб зневажливим, а досвідченим і вимогливим поглядом по квіткових вазонах та штучних дровах, вона чимось скидалася на лоцмана, що піднявся в рубку й став до штурвала.
Вона сіла в крісло, але не в одне з отих м’яких, вгорнутих у ситець, і сиділа дуже прямо й суворо. Так наче не збиралася давати волю почуттям, а надто в тій чужій кімнаті й о такій порі дня, коли за звичайних обставин належало готувати сніданок, доглядати дітей, виряджати з дому чоловіків. А для почуттів буде інший час та інше місце. Коли все скінчиться, вона привезе Люсі додому, вмостить її на ліжку в кімнаті із запнутими шторами, покладе їй на чоло змочену оцтом полотнинку, а тоді сяде поряд, візьме її за руку і скаже: «Ну, а тепер, мала, поплач, коли хочеш, тобі полегшає, і полеж тихенько, а я сидітиму тут, біля тебе, мала, нікуди не піду». Але це було ще попереду. А тим часом Люсі раз у раз поглядала нишком на загрубіле пооране зморшками сестрине обличчя. Воно не здавалося надто добрим, та, певне, Люсі знаходила в ньому те, чого шукала.