Я сидів на канапі й переглядав ті самі старі ілюстровані журнали. Почував я себе зовсім зайвим. Але Люсі попросила мене прийти туди.
— Він сам схотів би, щоб ви були з нами,— сказала вона.
— Я почекаю внизу, у вестибюлі,— відповів я.
Вона похитала головою.
— Підніміться нагору.
— Я б не хотів плутатися під ногами. Ви ж казали, там буде ваша сестра.
— Я хочу, щоб і ви були,— сказала вона, отож я й сидів. Та зрештою, розважив я, краще бути зайвим там, ніж стирчати у вестибюлі з усіма тими газетярами, політиканами й цікавими.
Операція тривала не дуже довго. Нас повідомили, що все минуло добре. Коли чергова сестра зайшла до приймальні і сказала про це, Люсі обм’якла у кріслі, і в неї вихопилося тихе судорожне ридання. Її сестра, що нібито й сама трохи пом’якшала, почувши ту звістку, гостро поглянула на неї.
— Люсі,— мовила вона неголосно, але досить суворо.— Люсі!
Люсі підвела голову, зустріла сестрин осудливий погляд і покірливо сказала:
— Пробач, Еллі… пробач. Я просто… просто…
— Ми повинні дякувати богові,— промовила Еллі. Тоді рвучко встала, немов збиралася робити це тут-таки, поки не забула. Та вона повернулася до чергової.— Коли їй можна буде побачити чоловіка? — спитала вона.
— Трохи згодом,— відповіла чергова.— Не можу сказати вам точно, але не тепер. Якщо ви тут почекаєте, я довідаюсь і скажу.— Вона рушила до дверей. Тоді обернулася й спитала: — Може, принести вам чогось? Лимонаду? Кави?
— Це дуже люб’язно й мило з вашого боку,— сказала Еллі,— і ми вам дякуємо, але ні, ще зарано.
Чергова вийшла, і я, вибачившись, подався за нею. Я пройшов до кабінету доктора Сіммонса, що робив операцію. Колись я зустрічався з ним у клініці. Він начебто приятелював з Адамом, наскільки це було можливо, бо Адам ні з ким не зближувався, тобто ні з ким, крім мене, але я в рахунок не йшов — я був його Другом Дитинства. Отож я знав доктора Сіммонса. Нас познайомив Адам.
Доктор Сіммонс — сухорлявий чоловік із сивуватим чубом — сидів за столом і щось писав у великій картці. Я сказав, що не заважатиму йому, хай закінчує. Він відповів, що вже усе, секретарка взяла картку й поставила в картотеку, і він повернувся до мене. Я спитав, як справи в губернатора. Операція минула успішно, сказав він.
— Ви хочете сказати, що вийняли кулі?— запитав я.
Він якось холоднувато посміхнувся й відповів, що міг би сказати й трохи більше.
— Деякі шанси є,— мовив він.— Він чоловік міцний.
— Еге ж, він міцний,— погодився я.
Доктор Сіммонс узяв зі стола невеличкий конверт і витрусив у руку те, що там було.
— Та хоч який ти міцний, а така дієта не йде на користь,— мовив він і простяг до мене розкриту долоню, на якій лежали дві маленькі темні грудочки. Кулі калібру 0,25 справді малі, але ці здалися мені ще меншими й непомітнішими, ніж я пам’ятав.
Я взяв у нього з долоні одну кульку й роздивився її. То був маленький сплющений шматочок свинцю. Крутячи його між пальцями, я пригадав, як багато років тому, ще хлопчаками в Лендінгу, ми з Адамом стріляли в соснову дошку й часом виколупували кулі з дерева складаним ножиком. Декотрі з них сплющувалися не більше, ніж ця,— таке м’яке було дерево.
— Сучий син,— мовив доктор Сіммонс ні з сього ні з того.
Я віддав йому кулю й спустився у вестибюль. Там було вже майже безлюдно. Політикани порозходились. Лишилося тільки два чи три газетярі, що чекали новин.
Того дня новин не було. І наступного також. Хазяїн почував себе начебто добре. Одначе третього дня йому погіршало. Почалося запалення. Воно швидко поширювалось. І хоч доктор Сіммонс майже нічого не казав, з його вигляду я зрозумів, що Хазяїн уже не житець.
Увечері, невдовзі по тому, як я приїхав до лікарні й піднявся у приймальню до Люсі, мені переказали, що Хазяїн хоче мене бачити. Йому нібито полегшало.
Коли я зайшов до нього, вигляд він мав препоганий. Обличчя загострилося, і шкіра висіла на кістках, наче в старого діда. Тепер він дуже скидався на свого батька, яким я бачив його в Мейсон-Сіті. Він був білий як крейда.
Коли я вперше поглянув на його очі на білому обличчі, вони здалися мені каламутними й невидющими. Та потім, як я йшов до ліжка, вони звернулися до мене, і в них зажеврів вогник свідомості. А уста ледь помітно скривились, і я прийняв це за блідий стенографічний знак усмішки.
Я підійшов до самого ліжка.
— Здоров, Хазяїне,— мовив я, видушивши з себе якусь гримасу, що її сподівався видати за усмішку.
Він ворухнув правою рукою, що важко лежала на простирадлі, й підняв два пальці в такому собі зародковому вітанні, потім вони впали назад. М’язи, що викривили його уста, також розслабли, усмішка збігла з обличчя, і шкіра на ньому знов одвисла.