Але дехто з нас лишився живий. Зокрема, Анна Стентон. І я.
І ми знову були в Лендінгу, й сиділи поряд на веранді — коли світило сонце, лимонно-бліде сонце пізньої осені, яке котилося по своїй уже помітно коротшій дузі над крапчастими, мов онікс, водами затоки, що простирались на південь аж ген до повитого осіннім серпанком обрію. А коли сонця не було, і вітер гнав водяні вали через пляж до самої дороги, а в небі не лишалося нічого, крім шалених поривів дощу, ми сиділи поряд у вітальні. І там, і там ми здебільшого мовчали, і не тому, що не мали чого сказати, а тому, що мали сказати аж надто багато і якби заговорили про це, то порушили б ту досконалу, але небезпечну рівновагу, якої нам пощастило досягти. Ми немовби сиділи на кінцях бездоганно зрівноваженої дошки-гойдалки, але не на чистенькому дитячому майданчику, а над бозна-якою прірвою, де бог спорудив для нас, малих дітлахів, оту гойдалку. І якби одне з нас потяглося до другого, бодай на частку дюйма, рівновага порушилася б, і ми обоє полетіли б у ту чорну прірву. Та ми обдурили бога і не обмовились ані словом.
Ми не казали ні слова, але часом я читав Анні вголос. Читав першу книжку, що трапилась мені під руку того дня, коли я відчув, що більш не можу сидіти серед тієї тиші, яка аж здималась і тріщала від усіх несказаних слів. То був перший том творів Ентоні Троллопа89. Номер випав цілком безпечний. Ентоні не порушує ніяких рівноваг.
Якимсь дивним чином ці дні пізньої осені дедалі більше нагадували мені про те давнє літо, майже двадцять років тому, коли я закохався в Анну. Того літа ми скрізь були тільки вдвох, навіть серед людей, самі-одні на плавучому острові чи килимі-самольоті кохання. І тепер ми були самі-одні, але вже на зовсім іншому плавучому острові чи килимі-самольоті. Того літа нас немовби підхопив і поніс потужний і невтримний потік, і, хоч він напевне обіцяв нам попереду щастя, ми не могли пришвидшити його плин, бо він сам знав свій час і міру. І тепер нас, здавалося, також підхопив потік, що сам знав свій час і міру, і ми були безпорадні перед його потужним плином. Але що він обіцяє нам попереду, ми не знали. Я навіть не запитував себе про це.
Зате час від часу я запитував себе про інше. І тоді, коли сидів поряд з Анною, читаючи їй книжку або мовчки, і тоді, коли залишався на самоті — снідаючи, ідучи Алеєю, лежачи без сну. То було запитання, яке не мало відповіді. Коли Анна розповідала мені про свою останню зустріч з Адамом — як він прибіг до неї додому, кричав, що не буде сутенером, і все таке,— вона обмовилася, що Адамові подзвонив якийсь чоловік і розповів про неї та губернатора Старка.
Хто?
У перші дні після страшної розв’язки я просто забув про ті її слова, одначе потім це запитання зринуло. Спочатку, навіть уже зринувши, воно не здавалося мені вартим уваги. Бо в моєму всеосяжному гіркому заціпенінні мені тоді ніщо не здавалося вартим уваги. Чи, власне, до того, що здавалося мені вартим уваги, це запитання не мало ніякого відношення. Вартим уваги було те, що сталося, а не причина, з якої воно сталося,— звісно, коли не вважати, що тією причиною був я сам.
Але запитання зринало знов і знов. Навіть коли я про нього зовсім не думав, я раптом відчував, як воно шкребеться мишею десь у закутку моєї свідомості.
Спершу я не уявляв собі, як запитати про це Анну. Я думав, що ніколи не зможу й словом нагадати їй про те, що сталося. Наша мовчазна змова мала тривати вічно, бо нас навіки пов’язала свідомість того, що ми ще раніше несамохіть зайшли в іншу змову, яка зіткнула Адама Стентона й Віллі Старка і привела їх до загибелі. (Якби ми порушили колись цю змову мовчання, то чи не довелося б нам визнати й оту змову, чи не довелося б подивитись на свої руки і побачити на них кров?) Отож я нічого не казав. Аж поки настав день, коли я вже просто не міг цього не сказати.
Я сказав:
— Анно, я маю до тебе одне запитання. Про… про оте. І я ніколи більш про це не заговорю, якщо ти не заговориш сама.
Вона подивилась на мене й нічого не відповіла. Але я побачив, як у її очах майнули страх і біль, а потім — як вона зусиллям волі опанувала себе.
І я кинувся навпростець:
— Ти казала мені… того дня, як я приїхав до тебе… що хтось подзвонив Адамові… розказав йому… розказав йому про… про…
— Про мене,— мовила вона, закінчивши фразу, на якій я затнувся. Вона не стала чекати удару. Зробивши ще одне зусилля, сама пішла назустріч.