— Слухайте,— мовив я,— чи не ви щойно казали, що я хлопець, чиє слово залізне?
— Ну звісно, Джеку.
— То ви повірите мені, коли і я щось вам скажу?
— Та певне, Джеку.
— Ну, то слухайте. Ви наймерзенніше падло, яке тільки бачив світ.
Якусь хвилю я втішався мертвою мовчанкою, що запала після моїх слів, тоді попер далі:
— І ви думаєте, що зможете мене купити. Авжеж, я розумію, навіщо це вам потрібно. Ви не певні, чи багато я знаю і що саме. Я був з Хазяїном душа в душу і знаю таки багато. У вашій грі я джокер91. Мене звуть Джек, але я не той Джек-простак, за якого ви мене маєте. Ви хочете скинути мене собі з-під низу колоди. Але не буде діла, Малюк, не буде діла. І це для вас страшенно кепсько, Малюк. А знаєте чому?
— Слухайте, ви! — промовив він владно.— Ви не дуже…
— Це страшенно кепсько, бо я знаю дещо. Багато чого знаю. Я знаю, що ви вбили Хазяїна.
— Брехня! — вигукнув він, аж звівшись на канапі, і канапа зарипіла.
— Не брехня. І не здогад. Хоч я мав би й здогадатися. Мені сказала Сейді Берк. Вона…
— Вона сама до цього причетна, сама причетна!
— Була причетна,— уточнив я,— а тепер уже ні. І вона своє слово скаже. Їй байдуже, що про це дізнаються. Вона не боїться.
— Даремно вона не боїться. Я…
— Вона не боїться, бо стомилася. Стомилася від усього, стомилася від вас.
— Я уб’ю її,— мовив він, і на скронях у нього виступив піт.
— Нікого ви не уб’єте,— сказав я,— і ніхто вже не зробить цього за вас. Тому що ви боягуз. Ви боялися вбити Хазяїна і боялися не вбити, але вам трапилася добра нагода. Ви зуміли обернути її собі на користь, Малюк, і, їй-богу, я став про вас кращої думки. Цей випадок відкрив мені очі. Розумієте, Малюк, усі минулі роки я не вважав вас за живу істоту. Ви були наче карикатура в газеті, з оцим своїм діамантовим перснем. Ви були в Хазяїна замість боксерської груші — він вас молотив, а ви терпіли і тільки кисло посміхалися. Ви були як той пудель. Ви чули анекдот про пуделя?
Я не дав йому часу відповісти. Почекав, поки він розтулить рота, і зразу ж повів далі:
— В одного п’яниці був пудель, і він скрізь тягав того пса за собою, від пивнички до пивнички. А знаєте чому? З великої любові? Ні, не з любові. Він тягав пуделя за собою, щоб плювати на нього й не бруднити підлоги. От і ви були в Хазяїна таким пуделем. І вам це подобалося. Подобалося, коли на вас плювали. Ви не були людиною. Не були живою істотою. Так я вважав раніше. Але я помилявся, Малюк. Щось ви таки мали всередині, що робило вас людиною. Ви ображалися, коли на вас плювали. Навіть за гроші.
Я встав, тримаючи в руці недопиту склянку.
— І тепер, Малюк,— сказав я,— коли я знаю, що ви жива істота, мені вас по-своєму жаль. Ви кумедний гладкий стариган, Малюк, у вас слабке серце, нікудишня печінка, обличчя ваше заливає піт, на душі у вас паскудно й тривожно, в ній, наче вода в льосі, здіймається чорний морок, і мені вас мало не жаль. Та якщо ви скажете хоч слово, я перестану вас жаліти. І тому я зараз доп’ю ваше віскі, плюну в склянку і піду.
Отож я допив віскі, кинув склянку на підлогу (вона не розбилася на м’якому килимі) і рушив геть. А коли вже дійшов майже до дверей, почув ззаду якесь хрипіння. Я озирнувся.
— Дарма,— прохрипів він.— У суді не доведете.
Я похитав головою.
— Ні, не доведемо. Але вам і так буде задосить клопоту.
А тоді розчинив двері і, не причинивши їх за собою, попростував довгим передпокоєм під величезною яскравою люстрою, аж поки вийшов у прохолодну вечірню сутінь.
Я глибоко вдихнув свіже повітря й подивився крізь гілля дерев на ясні зорі. Почував я себе пречудово. Свою сцену я провів просто-таки блискуче. Допік йому до самісінького нутра. Мене аж роздимало від гордощів. Усе в мені палало. Я був герой. Я був святий Георгій над повергнутим драконом; я був Едвін Бут92 і кланявся публіці з-за газових вогнів рампи; я був Ісус Христос з батогом у храмі.
Я був неабищо.
Та, дивлячись на ясні зорі, я враз обернувся на людину, що начастувалася всім найкращим, від супу до десерту та сигари «Корона», і почуває себе кумом королю, аж раптом де все й поділось — лишився тільки ядучий жовчний присмак, що заповз до рота із старого хворого шлунка.
Через три дні я отримав рекомендованого листа від Сейді Берк. У ньому говорилося:
«Дорогий Джеку!
Щоб ви не подумали, ніби я хочу ухилитися від своєї обіцянки, надсилаю заяву, про яку я вам казала. Вона належно засвідчена, нотаріально оформлена й міцно скріплена печатками, міцніше й не буває. Ви можете робити з нею все, що хочете, бо вона ваша. Це моє тверде слово. Вона ваша законна власність.
Що ж до мене, то я забираюся геть звідси. Я маю на увазі — не тільки з цієї богадільні-божевільні, а й з цього міста і з цього штату. Жити тут мені несила, і я тікаю. Заїду далеко, надовго, і, може, десь дихатиметься легше. Але моя двоюрідна сестра (місіс Сілл Ларкін, 2331, авеню Руссо), яка в мене за найближчу родичку, згодом матиме мою адресу, і, якщо ви захочете зі мною зв’язатися, напишіть через неї. Хоч де я буду, я зроблю все, що ви скажете. Якщо скажете приїхати, я приїду. Я не хочу, щоб ви думали, ніби я ухиляюся. Мені байдуже, хто про що дізнається. Я зроблю в цій справі все, що вам буде потрібно.