Та коли б ви спитали моєї поради, я б сказала вам: облиште цю справу. Не тому, що я люблю Даффі. Сподіваюся, ви наженете на нього такого страху, що він у штани накладе. Але все-таки раджу вам облишити це. По-перше, через суд ви нічого не досягнете. По-друге, якщо ви зведете все до політики, то в найкращому разі тільки перешкодите Даффі бути переобраним, а ви ж не гірше за мене знаєте, що його й так і кандидатом не висунуть. Хлопці нізащо не висунуть його, бо він пішак навіть за їхніми мірками. Він був усього-на-всього прихвоснем Хазяїна. А самій зграї це викриття анітрохи не зашкодить. Тільки дасть привід позбутися Даффі. Якщо ви хочете вдарити по зграї, дайте їй самій викопати собі яму, бо тепер, коли Хазяїна немає, вона не забариться це зробити. А по-третє, якщо ви витягнете на світ цю історію, тій вашій Стентон напевне не буде з цього добра. Може, вона справді така благородна й доброчесна, що сама захоче цього, як ви ото сказали, але ви будете йолопом. Мабуть, їй і так уже довелося скуштувати лиха, і ви зробите дурницю, якщо завдасте їй нових мук тільки через те, що вам забаглося погратись у взірцевого бойскаута, а з неї зробити Жанну д’Арк. Ви будете йолопом, навіть якщо тільки розкажете їй про все. В тому разі, коли досі не розляпали,— це було б на вас дуже схоже. Я аж ніяк не вважаю її своєю подругою, але вона, як я вже сказала, мала досить своїх прикрощів, і ви могли б дати їй перепочити.
Пам’ятайте, я не ухиляюся. Я просто даю вам пораду.
Тримайте марку.
Щиро ваша Сейді Берк»
Я прочитав заяву Сейді. Там говорилося все, що належало сказати, і кожна сторінка була підписана й засвідчена. Потім я згорнув її. Вона була мені ні до чого. Не через те, що я вирішив послухатися поради Сейді. Звісно, вона мала рацію. Принаймні щодо Даффі та зграї. Але щось зі мною сталося. Гори вони всі вогнем, подумав я. З мене було досить усього того, аж з душі вернуло.
Я знову подивився на лист. Отже, Сейді обізвала мене взірцевим бойскаутом. Що ж, для мене це була не новина. Того вечора, коли я зустрівся з Даффі і потім ішов вулицею під зорями, я обзивав себе й не так. Але її слова влучили в болюче місце і роз’ятрили його. І роз’ятрили тим дужче, що тепер я знав: воно не таке потаємне, як я думав. Про нього знала й Сейді. Вона бачила мене наскрізь. Читала як розкриту книжку.
Я міг похмуро втішатись хіба що однією думкою. Хай там як, а мені не довелося чекати, поки мене розгадає Сейді. Я сам себе розгадав того вечора, коли йшов від Даффі, пишаючись, як взірцевий бойскаут, і раптом у роті в мене розповзся ядучий жовчний присмак.
Що ж я розгадав? А ось що: коли я дізнався, що Хазяїна й Адама вбив Даффі, я відчув себе чистим і доброчесним і, топчучи Даффі, мав себе за неабиякого героя, бо вважав, що я ні до чого не причетний. Даффі був лиходій, а я благородний месник. Я потоптав Даффі і аж роздимався від гордощів, наче велика мильна бульбашка. Та раптом щось сталося, і рота мені сповнив отой жовчний присмак.
А сталося ось що: я раптом запитав себе, чому це Даффі був так певен, що я працюватиму на нього. І враз пригадав очі нахабного нікчеми-репортера біля цвинтарної брами, і всі інші очі, що дивилися на мене з таким самим виразом, і раптом збагнув, що намагався зробити з Даффі козла розгрішення, щоб скинути на нього свої гріхи, а самому лишитися осторонь,— і тоді весь мій тріумфальний бенкет геройства відригнувся жовчю, і я відчув, що попався, заплутався, загруз, улип, наче віл у болоті, наче муха в липучці. Я не просто побачив себе і Анну учасниками змови, що зіткнула між собою Віллі Старка й Адама Стентона і призвела до їхньої загибелі. Все було куди гірше. Виходило так, що я вплутався у ще страхітливішу змову, значення якої не міг осягти. Виходило так, що сцена, яку я пережив перед тим, була лиховісною комедією, розіграною невідомо для чого й невідомо для кого, хоч я й знав, що якась публіка зловтішно спостерігає її з темряви. Виходило так, що в розпалі тієї сцени Малюк Даффі значливо, по-братерськи підморгнув мені своїм схожим на устрицю оком, і я зрозумів, що він знає моторошну істину: ми з ним близнюки, пов’язані між собою тісніше й фатальніше, ніж оті нещасні ярмаркові виродки, з’єднані стяжкою плоті, та хряща й струминкою крові. Ми з ним зв’язані назавжди, і я ніколи не зможу ненавидіти його, не зненавидівши себе, і любити себе, не полюбивши його. Ми з ним єдині перед недремним оком Вічності, із священної ласки Великого Ко́рча, якого всі ми повинні шанувати як бога.