А переді мною стояв Ласун.
— Слухай,— сказав я і нахилився до нього в безлюдному коридорі.— Слухай, ти знаєш, хто вбив Хазяїна?
— Еге,— відказав він,— еге… т-той… п-п-п-па-а-длюка, я його з-з-застрелив.
— Еге ж,— мовив я,— ти застрелив Стентона…— Думка про Адама Стентона, колись живого, а тепер мертвого, пронизала мене гострим болем, і я раптом відчув ненависть до цього недоладного жалюгідного створіння.— Еге ж, ти його застрелив.
Ласунова голова стомлено хитнулася на стеблі шиї, і він повторив:
— Я його з-з-за-а-стрелив.
— А що, як ти не все знаєш? — мовив я, нахиляючись до нього.— А що, як за Стентоном був хтось інший і підбив його на це?
Я дав йому час усотати це і спостерігав, як тіпається його обличчя, а він мовчить.
— А що,— провадив я,— а що, якби я сказав тобі, хто це, і навів докази?.. Що б ти зробив?
Раптом його обличчя перестало тіпатись. Тепер воно було гладеньке, наче в дитини, і зовсім спокійне, але той спокій ішов від величезного внутрішнього напруження, що може враз зробити обличчя ясним і незворушним.
— Що б ти зробив? — повторив я.
— Я б убив того падлюку,— відказав він. І ні разу не затнувся.
— Тебе повісили б,— сказав я.
— Я б-б-б убив його. Н-не можуть п-п-п-повісити, поки не вбив.
— Не забувай,— прошепотів я, нахиляючись ще ближче,— тебе повісили б.
Він звів очі й уп’явся в мене запитливим поглядом.
— Х-х-хто це?
— Тебе повісили б. Ти певен, що вбив би його?
— Х-х-хт-то-о…— почав він. Тоді вчепився в мій піджак.— В-в-ви знаєте… в-в-ви щось знаєте і не к-к-ка-а-же-те мені.
Я міг сказати йому. Я міг сказати: приходь сюди о третій, я тобі щось покажу. Я міг принести заяву Сейді, що лежала на столі в моїй кімнаті, і йому досить було поглянути на неї. Тільки поглянути. Це було б однаково, що натиснути спусковий гачок.
Його руки бгали й шарпали мій піджак.
— Ск-ка-а-жіть мені,— повторював він.
Тільки поглянути. Досконалий хід. Я міг би зустрітися з ним тут після обіду. Ми зайшли б до вбиральні, і він тільки поглянув би, а тоді б я пішов додому й спалив той папір. А втім, на біса його палити? В чому мене зможуть звинуватити? Я ж навіть попередив цього недоноска, що його повісять. На мені нічого не буде.
А він невідчепно й безсило шарпав мене й повторював:
— Ск-ка-а-жіть мені, зараз же ск-ка-а-жіть.
Який то був простий хід. І який досконалий. А прихована в ньому математично бездоганна іронія — це ж було б точнісіньке повторення ходу Даффі — вразила мене так, що я мало не засміявся вголос.
— Слухай,— сказав я Ласунові.— Перестань шарпати мене й слухай, і я тобі…
Він пустив мій піджак і сумирно стояв переді мною.
Він це зробить. Я знав: він це зробить. І який же то буде лихий жарт щодо Даффі! Я знов мало не засміявся.
На думку про Даффі я вмить побачив перед собою його обличчя: велике, кругле, масне, воно довірчо, по-братньому кивало до мене, ніби належно оцінюючи мій жарт, а тільки-но я розтулив уста, щоб вимовити його ім’я, Даффі підморгнув мені. Підморгнув відверто, як брат братові.
Я аж остовпів.
Ласунове обличчя знов почало тіпатись. Він видимо хотів повторити своє запитання. Я поглянув на нього згори вниз.
— Та ні, я пожартував.
Спершу на його обличчі відбилася безмежна спустошеність, потім — безмежна смертоносна рішучість. Не було навіть спалаху люті. Тільки холодна безхитра смертельна неминучість. В одну коротку мить його обличчя мовби заклякло в тій неминучості і стало скидатися на обличчя людини, живцем похованої в снігах,— колись давно, багато століть тому, може, ще за льодовикового періоду,— і всі ті століття льодовик дюйм по дюйму тяг її за собою, і раптом її обличчя в усій своїй первісній чистоті й смертельній безхитрості поглянуло на тебе крізь останній захисний панцер криги.
Я стояв перед ним цілу вічність. Я не міг ворухнутися. Я був певен, що настав мій кінець.
Та ось те крижане обличчя зникло. Переді мною знов було звичайне Ласунове обличчя, його завелика голова на кволій шиї, і він говорив:
— Я ж т-т-трохи не п-п-по-о-рішив вас.
Я облизав пересохлі губи.
— Я знаю.
— Д-д-да-а-ремно ви так з-з-зі мною,— жалісно промовив він.
— Пробач,— сказав я.
— В-в-ви ж знаєте, як мені т-т-тяжко, то д-д-да-а-ремно ви так…
— Я знаю, як тобі тяжко,— сказав я.— Пробач мені. Я винен.