— Г-г-га-а-разд,— мовив він.
Він стояв переді мною понурий, нещасний і здавався ще меншим, ніж звичайно,— наче лялька, з якої висипалася частина тирси.
Я пильно дивився на нього. Тоді сказав, мабуть, не так йому, як собі самому:
— А ти й справді вбив би його.
— Т-т-то ж був Х-ха-а-зяїн.
— Навіть якби тебе повісили.
— Не б-б-було ж більш т-т-та-а-кого, як Хазяїн. А вони його вб-били. Узяли та й вб-били.— Він почовгав ногами по цементній підлозі й подивився на них.— Він т-т-так д-д-до-о-бре говорив,— бурмотів він далі, затинаючись.— Х-ха-а-зяїн… Ніхто т-т-так не вмів. К-коли він говорив п-п-промову і всі к-к-кричали, то т-т-так і здавалося, що отут зараз виб-бухне.— Він підніс руку до грудей показати, де воно мало вибухнути. Потім запитливо глянув на мене.
— Еге ж,— погодився я.— Говорити він умів.
Ми постояли ще з півхвилини, більш не маючи чого сказати один одному. Ласун подивився на мене, тоді вниз, на свої ноги. Потім знову звів очі на мене й сказав:
— Ну, я, м-ма-а-буть, піду.
Він подав мені руку, і я потиснув її.
— Щасти тобі,— мовив я.
І він пішов угору сходами, дуже згинаючи в колінах свої куці ніжки, щоб ступати зі східця на східець. Коли він водив великий чорний «кадилак», то завжди підкладав собі за спину дві пласкі подушечки — такі, які беруть із собою, вирушаючи провести день на природі, або підмощують під коліно в каное,— бо без них йому важко було діставати ногами до педалей зчеплення і гальм.
Отак я востаннє зустрівся з Ласуном. Він народився в ірландських кварталах міста. Ще змалку він, недоросток, був на побігеньках у більших хлопців. Вони грали в бейсбол, але його до гри не приймали. «Гей, Опецьку! — гукали вони.— Ану збігай по битку!» Або: «Гей, Опецьку! Ану збігай по кока-колу!» І він бігав по битку й по кока-колу. Або казали: «Та заткнися ти, недоріко, пиши листи». І він затикався. Одначе колись і якось він таки навчився того, до чого був здатен. Коли ті оцупкуваті руки лежали на кермі, автомобіль виписував такі ж бездоганні віражі, які виписує ластівка навколо клуні. Коли ті блякло-голубі й немов мілководі очі прикипали до ствола 0,38, вони ясно бачили, напрочуд ясно бачили в ту застиглу апокаліптичну мить, що там попереду. І ось одного дня він опинився у великому чорному «кадилаку», і під його пальцями запульсували дві тонни дорогої техніки, а воронований 0,38, мов лиховісна пухлина, зачаївся в темряві під пахвою. А поруч сидів Хазяїн, що вмів так добре говорити.
«Щасти тобі»,— сказав я йому, але я знав, яке буде його щастя. Колись уранці я розгорну газету й прочитаю, що якийсь Роберт (чи він Роджер?) О’Шійн загинув в автомобільній катастрофі. Або був застрелений невідомими особами, коли сидів у машині в темному закутку біля придорожнього грального кубла під назвою «Завітай і прощавай», яке держав його роботодавець. Або того ж таки ранку сам, без сторонньої допомоги, зійшов на ешафот, бо у вирішальну мить устиг вистрілити раніше, ніж поліцай на прізвище — звісна річ — Мерфі. А може, все це було чи не занадто романтичне. Може, йому судилося жити вічно, пережити все і потім, коли врешті здадуть нерви (випивка, наркотики та й просто вік), він сидітиме день за днем під затягнутими сірою зимовою мрякою вікнами у півпідвальній залі публічної бібліотеки — такий собі хирлявий лисий дідок у брудній пошарпаній одежі, що схилився над ілюстрованим журналом.
І може, я, зрештою, зробив Ласунові погану послугу, не сказавши про те, що Хазяїна вбив Даффі, й не давши йому нагоди вдарити навпростець і закінчити своє життя, як увігнана в ціль куля. Може, я відібрав у Ласуна те єдине, що він заробив усіма своїми прожитими літами й що становило його справжню сутність, і тепер його життя, хоч як би воно склалося надалі, буде пустопорожньою низкою випадковостей, кислою і смердючою сироваткою істини, на зразок тієї, що її знаходиш, повернувшись із відпустки, у недопитій пляшці молока, залишеній в холодильнику.
Чи, може, Ласун мав щось таке, чого в нього ніхто не міг відібрати.
Ласун пішов, а я стояв у коридорі і, вдихаючи запах старого паперу й дезинфекції, на всі лади крутив у голові ту думку. Потім повернувся до читальної зали, сів за стіл і схилився над ілюстрованим журналом.
Коли я зустрів Ласуна в публічній бібліотеці, був місяць лютий. Я й далі жив отим прибраним собі життям, угорнувшись, наче в ковдру, у бездіяльність і непримітність. Проте якась переміна вже була як не в обставинах мого життя, то принаймні в моїй свідомості. І зрештою через кілька місяців, а точніше, у травні, та переміна, яку спричинила в моїй свідомості зустріч з Ласуном, спонукала мене навідати Люсі Старк. У кожному разі, тепер я розумію, що все було саме так.