Я подзвонив на ферму, де вона й досі жила. Голос її по телефону звучав спокійно. І вона запросила мене приїхати.
І ось я знов сидів у вітальні невеликого білого будинку, серед чорних горіхових меблів, оббитих червоним плюшем, і дивився на квітчастий килим. У тій кімнаті давно не відбувалося ніяких змін і ще довго не передбачалось. А от сама Люсі трохи змінилася. Вона поповнішала, у волоссі стала помітніша сивина. Тепер вона більше скидалася на жінку, яку нагадав мені той будинок, коли я побачив його вперше,— на статечну немолоду жінку в чистенькому сірому бавовняному платті, білих панчохах та м’яких чорних черевиках, що сидить на веранді в кріслі-гойдалці, склавши руки під грудьми, й відпочиває, бо всю денну роботу пороблено, а готувати вечерю чи доїти корів ще рано. Люсі поки що не стала такою жінкою, але років за шість-сім мала стати.
Я сидів, роздивляючись квітку на килимі, час від часу зводив очі на Люсі, тоді знову втуплював їх у квітку, а її погляд блукав по кімнаті з тим відчуженим виразом, з яким озирає все навколо добра господиня, щоб застукати на гарячому випадкову порошинку. Ми весь час казали щось одне одному, але то були вимушені, натужні й зовсім пусті слова.
Буває, знайомишся з кимось у відпустці біля моря і чудово бавиш з ним час. Або на якійсь вечірці, поки навколо дзвенять келихи і хтось хвацько витинає на фортепіано, заходиш десь у куточку в розмову з незнайомою тобі людиною, і здається, її розум гострить і править твій власний розум, і перед тобою відкриваються нові обшири думки. Або, поділяючи з людиною якісь сильні чи болісні переживання, виявляєш глибоку душевну спорідненість із нею. І потім ти певен, що коли ви зустрінетеся знову, твій веселий товариш по відпустці подарує тобі такі самі веселі хвилини, гострий на розум незнайомець розворушить твою заціпенілу думку, чуйний друг утішить тебе колишнім порозумінням. Та нерідко, а власне, майже завжди, виходить щось негаразд із веселістю, гострим розумом, чуйністю. Ви пам’ятаєте окремі слова, що їх казали один одному, але ви забули граматику. Ви пам’ятаєте рухи танцю, але музика вже не грає. Отак воно виходить.
Отак і ми сиділи досить довго, і хвилини спливали одна по одній, коливаючись, мов осіннє листя в тихому повітрі. Потім, після тривалої мовчанки, Люсі вибачилась і вийшла, а я залишився сам спостерігати, як падає листя.
Та вона скоро повернулася, несучи тацю з карафою холодного чаю, двома склянками, в яких стриміли пагінці м’яти, та великим домашнім тортом. Звичайне частування в такому білому сільському будиночку — холодний чай і домашній торт. Певно, вона спекла торт уранці, готуючись до моїх відвідин.
Гаразд, їсти торт — це теж якесь діло. Ніхто не сподіватиметься від тебе балачки, коли ти напхав рота тортом.
Та зрештою Люсі озвалася сама. Може, тому що на столі перед нею стояв торт, і хтось їв її торт, і вона знала, що це добрий торт, а в тій кімнаті вже багато років недільними надвечір’ями сиділи люди і їли торт,— може, тому вона й наважилася щось сказати.
Вона сказала:
— Ви знаєте, Том помер.
Вона сказала це зовсім спокійно, і я відчув полегкість.
— Так,— мовив я,— знаю.
Я прочитав про це в газеті, ще в лютому. На похорон я не поїхав. Вирішив, що досить з мене похоронів. І не написав їй листа. Просто не міг написати щиро, що я їй співчуваю, і так само не міг написати, що я її вітаю.
— Від запалення легень,— сказала вона.
І я пригадав, як Адам казав мені, що дуже часто в таких випадках смерть настає від пневмонії.
— Він помер швидко,— провадила вона.— За три дні.
— Еге ж,— мовив я.
Вона помовчала, тоді сказала:
— Я змирилася. Я тепер з усім змирилася, Джеку. Випадає година, коли здається, що все, більше вже не знесеш, а потім тебе спостигає щось іще, і ти зносиш. Та я вже змирилася, з божою допомогою.
Я не озивався.
— І коли я змирилася, бог дав мені те, задля чого я можу жити.
Я пробурмотів щось невиразне.
Раптом Люсі підвелася, і, подумавши, що мене відпускають, я й собі незграбно встав і почав говорити якісь прощальні слова. Мені не терпілося піти звідти. Я був дурний, що приїхав. Та вона торкнула мене за рукав і промовила:
— Я хочу вам щось показати.— І рушила до дверей.— Ходімо зі мною.
Я вийшов за нею у невеличкий передпокій, а звідти в задню кімнату. Люсі швидко перейшла кімнату. Я не одразу помітив, що там біля вікна колиска, а в ній лежить немовля.
Люсі стала по той бік колиски й бачила моє обличчя в ту мить, коли я збагнув, що там таке. Певне, вона мала на що подивитися. Одначе сказала:
— Це Томова дитина. Мій онучок. Томове дитя.
Нахилившись над колискою, вона помацала немовля з усіх боків, як то роблять жінки, а потім підняла його, просунувши руку під потилицю, щоб підтримати голівку. Потім легенько погойдала дитинча і зазирнула йому в личко. Мале позіхнуло, оченята його збіглися до носа й знов розбіглися, а тоді, видимо потішене погойдуванням, воно слиняво, рожево й беззубо всміхнулось, наче на рекламі. На обличчі Люсі Старк був точнісінько такий вираз, який і мав бути, і той вираз промовляв про все, про що він міг промовляти за такої нагоди.