Вона жбурнула під ноги подерту хусточку й вибігла з веранди. Я чув стукіт її підборів по підлозі в будинку, але то був не колишній чіткий і веселий дріб. То було якесь розпачливе, безладне клацання, що нараз урвалося на килимі.
Я ще трохи посидів на веранді. Потім рушив до кухні.
— Мати недобре себе почуває,— сказав я куховарці.— Десь пізніше ти або Джо-Белл підніметесь до неї і спитаєте, чи не поїсть вона бульйону з яйцем або ще чогось.
Тоді пішов до їдальні, сів у сутінках за стіл і, коли мені подали вечерю, трохи попоїв.
Після вечері прийшла Джо-Белл і сказала, що носила нагору тацю з вечерею, але мати її не взяла. Навіть не відчинила — тільки гукнула з-за дверей, що нічого не хоче.
Я довго сидів на веранді, аж поки затихли всі звуки в кухні. Потім там погасили світло. Зелений прямокутник на чорному тлі, де світло падало на траву, теж почорнів.
Трохи згодом я піднявся нагору й постояв біля дверей материної кімнати. Раз чи два я мало не постукав. Але розважив, що навіть як і зайду, то не матиму чого сказати. Спробуй-но придумати, що сказати людині, яка дізналася про себе правду — чи то втішну, чи то гірку.
Отож я зійшов униз і став у саду серед чорних магнолій та миртів, думаючи, як, убивши свого батька, я спас душу своєї матері. Потім подумав, що, може спас і батькову душу. Вони обоє осягли те, що їм потрібно було знати для спасіння. І ще я подумав, що, мабуть, за всяке знання, яке чогось варте, доводиться платити кров’ю. Мабуть, це єдиний спосіб дізнатися, чи варте чогось твоє знання: за нього має бути заплачено кров’ю.
Мати вирушила наступного дня. Спершу вона їхала в Ріно93. Я відвіз її на станцію і, поки не прийшов поїзд, рівненько вишикував на бетонній платформі всі її чепурні, лискучі, дібрані одна до одної валізи, валізки, сумки та картонки. День був ясний, спекотний, і ми стояли на гарячому шерехатому бетоні без жодної думки в голові, як завжди стоять на залізничних станціях в останні хвилини перед розлукою.
Ми стояли так досить довго, дивлячись понад колією на мерехтливий від спеки обрій, де за рівною смугою відпливу та купами сосон мала з’явитися перша плямка диму. І раптом мати промовила:
— Джеку, я хочу тобі щось сказати.
— Ну?
— Я залишаю будинок Теодорові.
Це була така несподіванка, що мені на мить одібрало мову. Я згадав, як мати стільки років напаковувала будинок меблями, сріблом, кришталем, аж поки він став скидатися на музей, а сама вона була просто-таки божим даром для антикварів Нового Орлеана, Нью-Йорка і Лондона. Я не міг збагнути, що змусило її розлучитися з усім тим багатством.
— Розумієш,— квапливо почала пояснювати вона, хибно витлумачивши мою мовчанку,— адже Теодорової вини тут немає, а ти ж знаєш, як він тішиться і цим будинком, і тим, що живе на Алеї, і всякими такими речами. Ну, а тобі, я гадаю, все воно не потрібне. Ти розумієш… я подумала… я подумала, в тебе є будинок Монті, і якщо ти коли-небудь оселишся в Лендінгу, то захочеш жити там, бо Монті… бо він…
— Бо він був мій батько,— доказав я за неї похмуро.
— Так,— просто мовила вона.— Бо він був твій батько. Отож я й вирішила…
— Та хай йому чорт, тому будинку,— розізлився я.— Він твій, і ти можеш робити з ним що захочеш. Мені він не потрібен. Оце повернуся, заберу свої речі і більше туди ані ногою, даю тобі слово. Я його не хочу, і мені байдуже, як ти ним розпорядишся і як ти розпорядишся своїми грішми. Мені вони теж не потрібні, я завжди казав.
— Не стільки вже тих грошей, щоб ними перейматися,— сказала мати.— Ти ж знаєш, як ми жили останні шість-сім років.
— Ти все прожила? — спитав я.— Слухай, якщо ти в скруті, я…
— Та ні, не в скруті,— відказала вона.— На життя мені вистачить. Якщо оселюся в якомусь тихому куточку й не дуже розкошуватиму. Спершу я думала податися в Європу, але потім…
— Про Європу краще й не думай,— сказав я.— Там скоро буде справжнісіньке пекло, дуже скоро.
— Ні, я туди не поїду. Поїду кудись, де тихе й недороге життя. Ще не знаю куди. Треба буде поміркувати.
— Ну що ж,— мовив я.— А щодо мене й будинку не турбуйся. Будь певна, я й ногою туди більше не ступлю.
Вона звернула погляд на рейки, що бігли на схід, де за соснами та смугою відпливу все не показувався паровозний димок. Хвилину чи дві вона замислено дивилася в ту далеку пустку. Потім, неначе підхопивши мої слова, сказала:
— Краще б і я ніколи туди ногою не ступала. Вийшла заміж, приїхала туди, і чоловік був непоганий… Та краще було лишитися там, де я жила. Краще було б не приїздити.