Обговорювати з нею цю тему мені не випадало, і тому я мовчав.
Але, стоячи там, на платформі, серед тиші, вона, як видно, обговорювала це сама з собою, бо раптом підвела голову, подивилася просто на мене й сказала:
— Так чи так, а я це зробила. І тепер я знаю.— І, розпроставши свої зграбні плечі під зграбним блакитним полотняним костюмом, вона, як раніше, підвела обличчя, мов з біса дорогий дарунок світові, щоб світ належно оцінив той дарунок.
Атож, тепер вона знала. І, стоячи в сліпучому сонячному сяйві на гарячому бетоні, начебто роздумувала про те, що знає. Одначе роздумувала вона про те, чого не знала. Бо трохи згодом обернулася до мене й мовила:
— Синку, скажи мені одну річ.
— Яку?
— Мені треба це знати, синку.
— Що?
— Тоді, коли сталось оте… коли ти пішов до Монті…
Ось воно. Так я й знав. І хоч згори пекло сонце, а знизу пашів жаром гарячий бетон, я враз похолов, як лід, і навіть нерви мої стислись від холоду.
— …він тоді… було тоді…— Вона не дивилася на мене.
— Ти хочеш спитати,— озвався я,— чи він тоді попав у безвихідь і змушений був застрелитись? Так?
Вона кивнула головою, тоді звела очі на мене, чекаючи, що я скажу.
Я пильно розглядав її обличчя. Світло було до нього не дуже милосердне. Та й не могло вже ніколи бути милосердним. Але вона тримала його високо, дивилася просто на мене й чекала.
— Ні,— сказав я,— ніякої безвиході не було. Ми з ним трохи посперечалися про політику. Нічого серйозного. Але він скаржився на здоров’я. Казав, що погано себе почуває. Ось у чому річ. Коли я йшов, він сказав мені «прощай». Тепер я розумію, що він мав на думці. Оце і все.
Мати трохи розслабилась. Їй уже не треба було триматися так прямо.
— Це правда? — спитала вона.
— Так,— відповів я.— Богом присягаюся.
— Ой,— тихо мовила вона і ледь чутно зітхнула.
Ми чекали далі. Нам більше не було про що говорити. Вона таки спитала мене, вже наприкінці, в останню хвилину, про те, про що весь час хотіла й боялася спитати.
Невдовзі на обрії з’явився димок. Потім ми побачили, як та чорна пляма посувається до нас понад краєм блискучої води. Нарешті паровоз, скрегочучи, двигтячи, з шипінням випускаючи пару, поминув нас і зупинився. Провідник у білій куртці взявся збирати чепурні валізи та сумки.
Мати повернулася до мене й поклала руку мені на плече.
— До побачення, синку,— сказала вона.
— До побачення,— сказав я.
Вона підступила ближче до мене, і я обняв її однією рукою.
— Пиши мені, синку,— мовила вона.— Пиши. У мене більш нікого немає.
Я кивнув головою.
— Даси мені знати, де і як улаштувалася,— сказав я.
— Так,— мовила вона,— так.
Я поцілував її і, цілуючи, побачив, що кондуктор, якого їй не було видно, подивився на свій годинник і зневажливим рухом укинув його в кишеню, як це звичайно роблять кондуктори шикарних поїздів, перш ніж дати сигнал до відходу після півторахвилинної зупинки в якомусь глухому містечку. Я знав, що в наступну мить він гукне: «Всім зайняти місця!» Одначе та мить ніяк не наставала. Немовби ти дивишся на чоловіка ген по той бік долини й, побачивши хмарку диму над його рушницею, хтозна-скільки чекаєш далекого звуку пострілу; або на небі сяйнула блискавка, і ти чекаєш грому. Отак і я стояв, обнявши матір за плечі й торкаючись щокою її щоки (я відчув, що її щока мокра), і чекав, коли кондуктор гукне: «Всім зайняти місця!»
Нарешті він гукнув, мати відступила від мене, піднялася в тамбур і, обернувшись, помахала мені рукою, а тим часом поїзд уже рушив, і провідник захряснув двері тамбура.
Я проводжав очима поїзд, що швидко віддалявся, везучи геть мою матір, аж поки від нього лишилася тільки плямка диму на заході, і думав, як я збрехав їй. Ну що ж, я підніс їй ту брехню як прощальний дарунок. Чи, може, в якомусь розумінні весільний, подумав я.
Потім мені спало на думку, чи не для того я збрехав, щоб виправдати себе.
— Ні, хай йому чорт! — з люттю промовив я вголос.— Я зробив це не задля себе, не задля себе!
І то була правда. Щира правда.
Я підніс матері дарунок — брехню. І дістав од неї віддарунок — правду. Вона відкрила переді мною свій новий образ, а в остаточному підсумку — і новий образ світу. Чи, власне, той її новий образ заповнив прогалину, яка, можливо, лишалася в центрі нового образу світу, що його відкрило переді мною чимало людей — Сейді Берк, Люсі Старк, Віллі Старк, Бой-Ласун, Адам Стентон. А це означало, що мати повернула мені минуле. Тепер я міг визнати минуле, яке раніше здавалося мені запаскудженим і страхітливим. Я міг тепер визнати минуле, тому що міг визнати її і примиритися з нею і з самим собою.
Багато років я осуджував її як безсерду жінку, що любила тільки владу над чоловіками і те скороминуще вдоволення марнославності й плоті, яке вони їй давали, і жила в химерній, позбавленій любові атмосфері постійного коливання між розрахунком і інстинктом. І мати, відчуваючи мій осуд, хоч, певне, й не розуміючи його причини, робила все, що могла, аби не втратити мене й притлумити той осуд. А вплинути на мене вона могла лише в єдиний спосіб — удавшися до сили, якою вона завжди впливала на інших чоловіків. Я опирався і обурювався, але й прагнув її любові, і водночас мене вабила та сила, бо мати була гарна, сповнена життя жінка, вона й приваблювала мене, й відвертала, я й осуджував її, і пишався нею. Але потім усе перемінилось.