Першою ознакою переміни став отой несамовитий срібний крик, що розлігся по будинку, коли надійшла звістка про смерть судді Ірвіна. Той крик дзвенів у моїх вухах ще багато місяців, але на той час, коли мати покликала мене в Берден-Лендінг, щоб сказати про свій від’їзд, він затих, поглинутий минулим, брудом минулого. А тоді я зрозумів, що вона каже мені правду. І примирився з нею і з самим собою.
Я не питав себе, чому так сталося, ні в ту хвилину, коли вона сказала мені, ні другого дня, коли ми стояли на бетонній платформі, чекаючи поїзда, ні навіть тоді, коли залишився сам і дивився, як остання плямка диму зникає на заході. Не питав себе про це і ввечері, коли сидів на самоті в будинку, що належав судді Ірвіну, а тепер став моїм. Повернувшись зі станції, я замкнув материн будинок, поклав ключа під мату на веранді й пішов звідти назавжди.
У будинку судді Ірвіна повітря було застояне, тхнуло пилом і пусткою. Надвечір я порозчиняв усі вікна й залишив їх навстіж, а сам подався до містечка повечеряти. Коли я повернувся і ввімкнув світло, будинок став більше схожий на той, яким я його так віддавна пам’ятав. Але, й сидячи у кабінеті, куди линуло крізь розчинені вікна вологе й солодке важке вечірнє повітря, я не питав себе, чому почуваю тепер таке цілковите примирення із самим собою. І про матір я думав з почуттям умиротвореності й полегкості, і зовсім по-новому відчував світ.
Трохи згодом я встав, вийшов з дому і попростував Алеєю. Вечір був ясний і дуже тихий, затока світилася під зорями, і лише хвилі ледь чутно шурхотіли об берегову рінь. Я простував Алеєю, аж поки опинився біля будинку Стентонів. У маленькій задній вітальні світилося, але світло було тьмянувате, наче від настільної лампи. Хвилини дві чи три я дивився на будинок, а тоді відчинив хвіртку й пішов доріжкою до нього.
Сітчасті двері веранди були на засувці, але двері до передпокою стояли навстіж, і, кинувши погляд через веранду, я побачив на підлозі передпокою прямокутник світла, що падало з відчинених дверей задньої вітальні. Я постукав.
У наступну мить в освітленому просторі передпокою з’явилась Анна Стентон.
— Хто там? — гукнула вона.
— Це я,— відгукнувся я.
Вона пішла через передпокій і веранду до мене. І ось уже стала біля дверей — тонка, вдягнена в біле постать у сутіні за сіткою. Я ворухнув губами сказати «привіт», але не сказав. Вона теж мовчала, відсуваючи засувку. Потім двері відчинились, і я ступив на веранду.
Спинившись за порогом, я вловив легкий запах її парфумів, і серце мені стиснула холодна рука.
— Я не знав, чи ти мене пустиш,— мовив я, бажаючи, щоб це прозвучало як жарт, і намагаючись розглядіти в сутіні її обличчя. Та бачив тільки бліду пляму та блиск очей.
— Звісно, пущу,— озвалася вона.
— А я не знав,— сказав я і видушив із себе щось подібне до сміху.
— Чому?
— Ну, я ж так повівся…
Ми підійшли до лави-гойдалки і сіли. Ланцюги рипнули, але ми сіли так обережно, що лава ані хитнулася.
— Що ж ти зробив? — спитала вона.
Я виловив у кишені сигарету й закурив. Сірника я загасив, не глянувши на Аннине обличчя.
— Що зробив? — перепитав я.— Власне, річ у тім, чого я не зробив. Я не відповів на твого листа.
— Не має значення,— мовила вона. А тоді замислено, ніби говорячи сама до себе, додала: — Це було так давно.
— Давно, півроку тому… ні, сім місяців. Та я не тільки не відповів на нього,— сказав я.— Я навіть не прочитав його. Так і поклав на туалетний столик, не розпечатавши.
Вона нічого не відповіла. Я кілька разів затягся сигаретою, чекаючи бодай слова, та вона не озивалася.
— Він надійшов у недобрий час,— мовив я зрештою.— Тоді всі і все, навіть Анна Стентон, були мені однакові, і я й знати нічого не хотів. Ти розумієш, про що я кажу?
— Так,— відповіла вона.
— Ніякого біса ти не розумієш.
— А може, й розумію,— сказала вона тихо.
— Ні, це не те. Цього ти зрозуміти не можеш.
— Можливо.
— Ну, хто зна, але отак воно було. Всі і все здавалися мені однаковими. Навіть не жаль було нікого. І самого себе не жаль.