Отож до літа нинішнього, 1939 року нас уже не буде в Лендінгу.
Певна річ, ми ще приїдемо сюди, щоб пройтися Алеєю і побачити молодих людей на тенісних кортах у затінку мімоз, щоб прогулятися берегом затоки, де плотики для пірнання ледь здіймаються над освітленою сонцем водою, і далі, аж до соснового гаю, де товстий шар глиці так приглушить нашу ходу, що ми полинемо між деревами безгучно, мов дим. Та це буде ще не скоро, а поки що ми вирушимо з цього будинку в розбурханий світ, з історії в історію і в безмежну відповідальність перед Часом.
Роман «Все королівське військо» і його автор Роберт Пенн Уоррен
Відтоді як не стало Хемінгуея і Фолкнера, а потім і Стейнбека, Роберт Пенн Уоррен вважається старійшиною сучасної американської літератури. І не тільки тому, що йому вже перейшло за вісімдесят. Річ не так у письменницькому стажі, як у місці на літературному Олімпі. А воно в Уоррена — особливе. Наступником Фолкнера чи Хемінгуея міг стати лише романіст. Але Уоррен — і уславлений поет, і дуже відомий літературний критик.
Нерідко письменник — особливо якщо йому дароване довге життя — намагається реалізувати себе в різних галузях літератури. Скажімо, поки він молодий і бачить світ у яскравих барвах, сприймає все суще емоційно, гостро, він пише вірші. А коли з роками відчуття всесвітньої новизни відступає і на зміну йому приходять досвід, яснота, мудрість — звертається до прози. Проте не кожному письменникові дано однаковою мірою подружити з обома музами.
Певно, немає письменника, що так чи так не займався б критикою, літературознавством. Але це, як правило, літературознавство саме письменницьке, тобто відверто субʼєктивне, в чомусь навіть упереджене. Адже мета письменника не в тому, щоб гідно оцінити творчу манеру колеги, а в тому, щоб обстояти власну, утвердити свою художню правду. Тому він вдається до критики лише вряди-годи, коли це важливо й цікаво йому як митцеві.
З Уорреном було інакше. Закінчивши університет, він почав викладати літературу. Чимало письменників починали з занять, ще дальших від мистецтва, але, здобувши собі ім’я, облишали їх. Уоррен залишився викладачем літератури. Це стало його фахом, навіть його біографією. У ній передусім намічають віхи Уорренової академічної кар’єри — надійної, примітної і навдивовижу неквапливої. Ще в 1938 році Уоррен разом з К. Бруксом видав книжку «Розуміння поезії», що справила помітний вплив на американську критику, а професорського звання в Йєльському університеті удостоївся тільки в сорок п’ять років. За «Розумінням поезії» з’явились інші праці, зокрема, монографія про Драйзера під трохи старомодною, але знаменною назвою «З повагою до Теодора Драйзера. З нагоди сторіччя від дня його народження» (1971). Писав Уоррен і про Дж. Конрада, і про Фолкнера, і про Хемінгуея. Дослідники їхньої творчості посилаються на його статті так, наче він не славнозвісний письменник, а лише колега цих дослідників, хай і вельми шанований. А втім, так воно і є. І водночас не так.
«Я починав як поет,— сказав Уоррен у 1976 році інтерв’юерові з «Нью-Йорк таймc».— Мені тоді здавалося, що роман — це жанр, який не заслуговує навіть на зневагу…» А оскільки починав він 1923 року (народився Уоррен 1905 р.), то зрозуміло, що про академічну кар’єру тоді й мови не було. Та й коли вона звершилася, Уоррен залишився поетом і видав десять книжок віршів. Остання з них — «Вибрані поезії. 1923—1975» — вийшла в світ до сімдесятиріччя письменника. Причому вона не тільки ретроспективна: до неї ввійшов новий цикл «Чи я побачу Арктур звідси, де стою?», для Уоррена певною мірою вершинний.
«Тепер я бачу,— провадив він у своєму інтерв’ю для «Нью-Йорк таймc»,— що ніякого барʼєра між прозою і поезією немає. І там і тут для мене найважливішим залишається етичний фактор». На початку 30-х років, бувши уже й поетом, і літературознавцем, Уоррен став прозаїком. З-під його пера вийшло десять романів. Уоррен-прозаїк і Уоррен-поет були відзначені однаковою мірою. Письменник здобув дві Пуліцерівські премії: одну за роман «Все королівське військо» (1946), другу — в 1957 році за книжку віршів «Обіцянки».