У Драйзеровій «Американській трагедії» трагічне не те, що її герой не зумів реалізувати свою мрію про багатство, про прилучення до «вершків суспільства», а те, що колись позитивна «американська мрія» про свободу та однакові людські можливості звелася лише до цього, редукувалася, всохла до жадоби успіху та добробуту, досягати яких дозволено будь-якою ціною. Граничний індивідуалізм природно переріс в антигуманізм, але не так у злісний і мстивий, як у суто механістичний, що нічим, крім хвилевої прагматики, не живиться.
Людські прояви (хай навіть позбавлені високої людяності) зникли з американських центрів, залишились на долю провінції. І передусім найпровінційнішої провінції — Півдня. Дивовижним чином, будучи споконвічно американським, він виявився водночас немовби подобою Європи. Певна річ, лише в тому розумінні, що там, на Півдні, виникли власні традиції, здатні хоч якось опиратися «доларовій» бездушності Півночі. На грунті змішання англосаксонської, французької і іспанської культур, в умовах, що нагадували й пародіювали умови давньогрецькі, там склалася самобутня культура — елітарна, романтична, рицарська й сентиментальна, заквашена на патріархальності, пишномовності й невтримній риториці.
Перемога янкі в громадянській війні 1861—1865 рр. не тільки ліквідувала рабство й підштовхнула сонний Південь до економічного оновлення, але й змела цю культуру. То були витрати неминучого й необхідного прогресу, може, й не помічені переможцями, але тим болісніші для нащадків переможених.
Конфедерати, звісно ж, захищали не свою культуру, а свої бавовникові й тютюнові плантації, свій усталений, звичний рабовласницький побут; але ж і федералісти думали, зрештою, не про визволення кольорових. Їм потрібні були робочі руки для заводів і фабрик, потрібна була наново переділена, пристосована давати максимальні прибутки південна земля. Буржуазний прагматизм лишився у виграші, і вже не було ніяких перешкод на шляху поширення його переможної механістичності.
У минулому столітті Достоєвський, спостерігаючи нелюдську практику європейського капіталізму і жахаючись її, робив вибір на користь російської відсталості, бо робив вибір на користь людини. Безперечно, його гуманізм, що прорікав новий, посткапіталістичний шлях, має дуже мало спільного з міфотворчістю інтелектуалів-південців першої половини нашого століття. І все ж таки зіставлення з Достоєвським кидає світло й на їхні прагнення: адже вони робили вибір на користь відсталості рідного краю лише тому, що їх жахала капіталістична практика янкі.
Якби Уоррен на цьому й спинився, він ніколи не став би визначним письменником, як не стали визначними мислителями ні Ренсом, ні Тейт. Південний міф зник з перших же його романів, а в «Нетрях» він віддає належне Авраамові Лінкольну та історичній справедливості прагнень лідера федералістів. Що ж до останнього Уорренового роману «Куди ми повертаємось» (1977), то тут Південь заперечується і як певна самобутність, осібність. Герой роману, викладач літератури Джед Тьюксбері, приїжджає в Нашвілл (штат Теннессі), де розташований той самий університет Вандербільта, в якому навчався і працював сам Уоррен, і не знаходить і натяку на давній добрий Південь. Та все ж таки це і є його «дім». Тільки він уже не осередок принципу, на якому людина стоїть, а всього лише місце, «куди ми повертаємось», те первісне й вічне, що його несе в собі патріархальне життя простих людей. Тут наявна чимала частка втоми, розчарування. Істотним, проте, є інше: Уоррен остаточно втратив сприйняття Півдня як ідеалу — його замінила двоїстість ставлення до колишнього кумира. І двоїстість ця живить, а в чомусь навіть визначає Уорренову творчість.
На боці Півночі була історична правда, на боці Півдня — нібито людська. Для зрілого Уоррена це важливе і само собою, і — ще більше — як приклад, що виявляє деякі загальні закономірності. Зло не завжди тільки зло, добро не завжди тільки добро. Будь-яке кардинальне зрушення в житті людей здебільшого неоднозначне: і найблагородніші з них тягнуть за собою втрати. Так до певної міри чорно-біле Уорренове світосприйняття змінюється баченням діалектичним. Тепер йому потрібно зрозуміти місце окремої особистості в цьому безперервному й складному плині часу. Це й спонукає його писати романи, бо «будь-який роман,— говориться в його статті «Джерело досвіду»,— поганий чи добрий, так чи так має розповідати про історію, соціологію і про політику країни». І в своїх романах Уоррен ставить питання, якою мірою особиста правда неминуче розбігається з історичною, а якщо ні, то в чому ж усе-таки причина розладу. Хто винен більше — людина чи світ? Іноді йому здавалося, що людина, іноді — що світ, а іноді — що і людина і світ, і тоді виникало моторошне зачароване коло. Та все ж таки він більше схилявся до того, щоб покласти відповідальність на умови, на суспільні обставини. «Сили, що руйнують людську особистість…— читаємо в статті Уоррена «Вісники лиха: письменники і американська мрія» (1975),— можуть виявитися могутнішими, ніж раніше, а найбільш руйнівна з них породжена не дурними чи лихими людьми, а глибинними й безликими процесами, які відбуваються в нашій цивілізації». А в іншому місці тієї ж статті говориться: «…справжня особистість формується внаслідок взаємовідносин людини і суспільства». Отож потрібно вивчити характер цих взаємовідносин.