«…А можливо, такі люди, як Віллі Старк,— розмірковує оповідач,— від народження не залежать від талану, доброго там чи лихого, і отой талан, що здебільшого робить нас із вами тим, чим ми є, на них нітрохи не впливає, бо вони лишаються самими собою відтоді, як уперше ворухнуться в материнській утробі, і аж до скону. А коли так, то все їхнє життя — процес пізнання самих себе, на відміну від нас, дітей фортуни, чиє життя — процес становлення того, чим нас робить талан». Не варто надавати надто великого значення розмовам про «талан», бо Уоррен знає, що людина соціально зумовлена; і навіть Берден (а він же не завжди лише друге «я» автора) колись бачив перед собою вайлуватого селюка, а нині служить йому ж таки — губернаторові, Хазяїну — і не міг не помітити, що від одного до другого Віллі пройшов якийсь шлях. А ось на що варто звернути увагу, то це на те, що життя Віллі — «процес пізнання самого себе», або, іншими словами, що воно протистоїть змісту й меті звичайної буржуазної кар’єри.
«…Гроші мене не цікавлять,— каже Берден матері.— Аніскілечки. І Віллі вони не цікавлять…— А що ж тоді його цікавить? — Його цікавить сам Віллі. Дуже просто й безпосередньо. А коли хтось зацікавлений собою дуже просто й безпосередньо, так, як зацікавлений собою Віллі, то він, вважай, що геній. Гроші цікавлять лише таких недолугих людців, як містер Петтон».
Вдовольняючи цю невтоленну зацікавленість власною особою, деякі диктатори зводили собі пам’ятники з граніту та бронзи — незчисленні, громіздкі, величаві. Віллі прагне зовсім не такого пам’ятника. Він прагне спорудити найкращу в світі лікарню, якою кожен житель штату зможе користуватися безплатно. «Не з добродійництва,— кидає він у натовп слухачів.— А по праву. Бо це ваше право. Ви чуєте? Це ваше право!» І натовп реве від захвату. Адже, крім лікарні, він обіцяє школи, забезпечення старих і немічних, звільнення бідняків від тягаря податків і посилене оподаткування багатіїв. Тут чимало соціальної демагогії. Але не тільки. Багато що з обіцяного губернатор Старк здійснив. І лікарню — головне своє дітище — збирався будувати всерйоз. Настільки всерйоз, що запросив очолити всю справу Адама Стентона — сина останнього губернатора-аристократа, хлопця з Берденового дитинства, свого ворога. І це не єдине, чим Старк ладен поступитися в ім’я лікарні.
У нього є теорія, згідно з якою добро доводиться робити із зла, бо, мовляв, більш його робити ні з чого. І він наймає зграю покидьків на чолі з Даффі (тим самим, що колись не розпізнав у ньому політика), щоб з їхньою допомогою тероризувати своїх супротивників, вести гру за правилами, запропонованими самими цими супротивниками,— з шантажем, з підкупом, з наклепами. Він глузує з Х’ю Міллера, колишнього генерального прокурора й свого сподвижника, який пішов у відставку, бо погребував бруднити руки. Але лікарню Старк хоче будувати чистими руками. Тому й не дозволяє віддати підряд на її будівництво Ларсонові — дуже важливій опорі своїх політичних суперників,— Ларсонові, що готовий продати їх за цей підряд.
Внаслідок усього цього загальний баланс діяльності губернатора Старка, на думку Бердена, прибутковий. Особливо коли згадати, в яку клоаку перетворили штат «чистоплюї» на зразок губернатора Стентона та судді Ірвіна. Безперечно, Берден — свідок далеко не безсторонній. І йому, крім усього іншого, в образі Віллі з різницькою сокирою в руках імпонує зневага до минулого, до історії, до традицій. Адже вона допомагає Берденові скинути з себе владу міфа про давній благословенний Південь, міфа, який осіняв їхнє з Анною і Адамом дитинство і в який і далі вірить Адам Стентон, «тому що він романтик і створив в уяві свою картину світу, а коли світ не відповідає цій картині, то ладен відцуратися від нього».
«Відцуратися» від світу — це не означає порвати з ним, це означає не рахуватися з ним, не брати до уваги наявну його реальність. У тім числі й отой бруд, оте зло, з яких Старк має намір ліпити добро. Адам Стентон — абсолютний ідеаліст і абсолютний мораліст, внутрішньо холодний і, по суті, байдужий до всього, крім свого символа віри. І Берден, по-своєму люблячи його, не приймає в ньому не тільки охоронця південної осібності, але й донкіхота, бо він донкіхот небезпечний, який застрелив Старка й тим привів до влади Даффі.