Перш ніж я встиг дати малий хід, суддя повернувся в мій бік, уп’явся в мене очима, а тоді його верхня губа під великим носом трохи задерлася у сповненій важкуватої іронії посмішці, і він сказав:
— Містере Берден, вас кличе ваш роботодавець.
— Мені ще не потрібна слухова трубка,— відказав я і рушив до дверей, думаючи: «Хай тобі чорт, Джеку, ну ти ж і ляпнув! Мов якийсь дурний шмаркач».
Я вже був біля дверей, коли він озвався знов:
— Цього тижня я обідатиму з твоєю матір’ю. Переказати їй, що тобі досі до вподоби твоя робота?
«Ну чого він не дасть мені спокійно піти?» — подумав я, але він не давав, і його верхня губа знов сіпнулася вгору.
Тоді я сказав:
— Як вважаєте за потрібне, суддя. Одначе на вашому місці я б не став дзвонити всім і кожному про цей наш візит. Бо якщо ви передумаєте, хтось, глядіть, і зміркує, що ви принизилися до брудної політичної змови з Хазяїном. Під покровом ночі.
Я вийшов з кімнати й попростував через передпокій до надвірних дверей. Їх я залишив відчиненими, але гучно грюкнув рамою з протимоскітною сіткою.
От клятий старий, і якого біса він не дав мені спокійно піти?!
Але він не злякався.
Затока лишилася позаду, не стало чути й солонуватого, щемкого та солодкого рибного духу відпливу. Ми їхали назад, на північ. Темрява довкола згустилася. Туман лежав на полях важким укривалом, а в низинках наповзав на бетон шосе і запинав фари. Вряди-годи у темряві попереду спалахувало двоє очей. Я знав, що то очі корови — бідолашної доброї терплячої худобини, яка стояла, ремигаючи, обіч дороги, бо для худоби немає ніякого закону; але ті очі палали серед темряви так, наче коров’ячий череп був повен яскравого, як кров, розплавленого металу, і в ту мить, коли в них відбивалося світло фар, ми могли зазирнути всередину черепа, в той криваво-гарячий жар, а вже наступної миті з темряви виринали обриси її тіла, наче зумисне побудованого так, щоб було якнайзручніше жбурляти в нього грудками; і я знав, що то всього-на-всього корова і що в її важкій незграбній голові немає нічого, крім жмені застиглого сірого місива, в якому щось повільно ворушиться, коли ми проїжджаємо мимо. І отим «чимось», що повільно ворушилося в холодному коров’ячому мозку, були ми. Так сказала б і сама корова, якби була непохитним ідеалістом на зразок малого Джеккі Бердена.
Хазяїн сказав:
— Ну, Джеккі, скидається на те, що тобі випало дільце просто-таки як на замовлення.
Я спитав:
— Келлеген?
Він відповів:
— Ні, Ірвін.
Я сказав:
— Навряд чи ти відшукаєш щось на Ірвіна.
А він мені:
— Ти відшукаєш.
Ми й далі всвердлювались у темряву — ще вісімнадцять хвилин і двадцять миль. Примарні пазурі туману простягались до нас із боліт, виповзали з чорного мороку кипарисів, намагаючись ухопити нас, але марно. З болота вискочив опосум, метнувся через дорогу і, мабуть, устиг би перебігти, та де йому було змагатися з Ласуном. Той легенько рухнув кермом, ледь помітно. Машину й не шарпнуло, не збило з ходу — тільки щось глухо стукнуло під лівим переднім крилом, і Ласун проказав: «П-п-п-пас-скуда». Ласун засилив би нашого «кадилака» у вушко голки.
Десь наприкінці тих вісімнадцяти хвилин і двадцяти миль я спитав:
— А що, як я не встигну нічого знайти до виборів?
Хазяїн відказав:
— Біс із ними, з виборами. Я й так протягну Мастерса, будь певен. Але ти однаково щось знайди, нехай це забере хоч десять років.
Ми намотали на колеса ще з п’ять миль, і я спитав:
— А що, як взагалі нічого не знайдеться?
Хазяїн відказав:
— Завжди щось є.
Я сказав:
— А може, на суддю й немає.
А він:
— Людину зачато в гріху і народжено в мерзоті, і шлях її — від закаляної пелюшки до сморідного савана. Завжди щось знайдеться.
Ще через дві милі він додав:
— Хоч лусни, а щось відкопай.
Усе те давно минуло. Немає вже Мастерса — помер і лежить у землі,— але Хазяїн тоді сказав правду: він таки потрапив до сенату. А от Келлеген живий, хоч напевне шкодує про це: він був такий безталанний, що навіть не встиг померти вчасно. Немає Адама Стентона, що ходив зі мною рибалити й лежав на піску під гарячим сонцем поруч мене і Анни. Немає судді Ірвіна, що колись, сірим і вологим зимовим ранком, нахилявся до мене між високих сірих стебел очерету і казав: «Треба було цілити трохи далі вперед, Джеку, синку. Качок завжди беруть на мушку з випередженням». Немає і Хазяїна, що сказав мені тоді: «Хоч лусни, а щось відкопай».
І малий Джеккі таки відкопав, аякже.
Розділ другий
Востаннє я бачив Мейсон-Сіті, коли разом з Хазяїном і всією компанією приїхав туди великим чорним «кадилаком», що з шаленою швидкістю мчав по новому бетонованому шосе, і відтоді спливло чимало часу, майже три роки — бо тепер уже 1939-й,— хоч мені здається, ніби минула вічність. А вперше я побачив те містечко куди раніше, у 1922 році, і їхав туди своїм старезним «фордом-Т» — то по сірій пилюці, що довжелезною, на цілу милю, хмарою здіймалася позаду і, осідаючи на листя бавовника, теж робила його сірим, а машину раз у раз заносило вбік, і я мусив хапатися за колонку керма, щоб не вилетіти з сидіння; то по нерівній жорстві, де трусило, наче на пральній дошці, і доводилося міцно зціплювати зуби, щоб на них не обкололась емаль. Треба віддати належне Хазяїнові: коли він вибився у верхи, їздити тими місцями стало чудово — жени собі як хочеш і не бійся за коронки. Та коли я їхав до Мейсон-Сіті вперше, про це годі було й думати.