Отож я сидів і чекав. І ось обізвався один, докинув слово другий, а там і ще один мовив: «Еге ж». Я ще трохи почекав, бо знав своє місце, а тоді сказав:
— Чув я, нову школу будуватимуть.
Потім знову почекав, доки мої слова геть звітряться, наче я й не казав нічого. І тоді один з них зронив на суху землю бурштиновий плювок і промовив:
— Еге, та ще й, кажуть, парою топитимуть.
А Другий:
— Від тої пари дітлахи на легені слабують.
І Третій:
— Еге ж.
А тоді й Четвертий:
— Та ще чи збудують.
Я поглянув через площу на годинник, намальований на вежці окружної управи,— годинник, яким вимірювали свій час ті діди,— і почекав. Потім спитав:
— А що їм заважає?
Відповів Перший:
— Старк. То все він, Старк.
І Другий:
— Еге, все отой Старк.
І Третій:
— Таке велике цабе стало, аж штани тріщать. Допалося до корита, то й з ногами туди. Аж штани тріщать.
І Четвертий:
— Еге ж.
Я почекав, тоді мовив:
— Кажуть, він сватає їм дешевого підрядчика.
А Перший:
— Еге, дешевого підрядчика, і щоб той навіз сюди чорнопиких.
І Другий:
— А білі хай сидять без роботи. Отаке будівництво.
І Третій:
— А ти б захотів робити разом з чорнопикими? Та ще й з чужими чорнопикими? Хоч там школу ставити, хоч нужника. Як воно тобі?
І Четвертий:
— Білим теж треба роботи.
І знов Перший:
— Еге ж.
Еге ж, сказав я собі подумки, то оце так воно. Адже Мейсонська округа — край дрібного білого фермерства, і негрів там не люблять, особливо чужих негрів, а своїх у них не багато.
— А що ж вони вигадають на тому дешевому підряді? — спитав я.
І Перший відповів:
— Не вигадають і на те, щоб привезти сюди всіх отих чорнопиких.
— А білі сидітимуть без роботи,— докинув Другий.
Я помовчав для годиться, потім підвівся і сказав:
— Ну, мені треба рушати. Бувайте здорові, панове.
Один з дідів звів на мене очі, так наче я щойно прийшов, і запитав:
— А ти сам де робиш, синку?
— Ніде,— відказав я.
— Нездужаєш, чи як? — поцікавився він.
— Та ні,— сказав я.— Просто не тягне до корита.
І це щира правда, подумав я, вже йдучи назад вулицею.
Подумав і про те, що згаяв уже досить часу й тепер любісінько можу піти до окружної управи й розжитися там на матеріал для статті, якої від мене чекають. Бо сидіння на лаві перед лимарнею — не той спосіб, у який має здобувати потрібні йому відомості справжній газетяр. Нічого такого, що може придатися для газети, там не почуєш. Отож я подався до окружної управи.
Великий вестибюль був порожній і темний, чорний лінолеум на підлозі геть вичовганий, аж горбкуватий і хвилястий, а в сухому, просякнутому курявою повітрі стояла така тиша, що, дихаючи нею, ти, здавалося, вбирав у себе останні, всохлі до ледь чутного шепоту відголоски всіх тих розмов, гучних і тихих, які точилися там протягом сімдесяти п’яти років. Та ось за прочиненими дверима, в глибині вестибюля, я побачив кімнату, де сиділи люди. Над дверима видніла бляшана табличка з майже вицвілими літерами. Але ще можна було розібрати: «Шериф».
Я зайшов до тієї кімнати. На твердих дерев’яних стільцях, відкинувшись на спинки, сиділо троє чоловіків. На відхиленій стільниці бюро гудів електричний вентилятор, але користі з нього було мало.
— Добридень,— мовив я до тих трьох облич.
Найгладше з них, червоне і кругле, що сиділо, задерши ноги на бюро й склавши руки на череві, одказало:
— Добридень.
Я дістав з кишені візитну картку й подав йому. З хвилину чоловік дивився на картку, тримаючи її у випростаній руці — так, наче боявся, що вона плюне йому в очі,— потім перевернув її і ще з хвилину дивився на зворотний бік, аж поки остаточно впевнився, що там нічого немає. Тоді поклав руку з карткою назад на черево й поглянув на мене.
— Це ж ого який шмат дороги звідти сюди,— мовив він.
— Ваша правда,— підтакнув я.
— А нащо приїхали?
— Дізнатися, що тут діється із школою,— відказав я.
— Відмахали такий шмат,— сказав він,— щоб стромляти носа в чужі справи.
— А й справді,— весело погодився я.— Але моє начальство дивиться на це інакше.