А Віллі в своєму протиборстві з Пілсбері та шерифом не здобув ніяких успіхів. У містечку була група недругів Пілсбері, але дуже нечисленна, і Віллі не додав їй прихильників. Він виходив на вулицю, хапав за гудзика перехожих і намагався розтлумачити їм становище. Його не раз можна було побачити десь на розі, у пропітнілому бавовняному костюмі, з навислим на очі чубом, з якимсь старим конвертом в одній руці та олівцем у другій,— він писав цифри, пояснюючи, через що зчинилася буча, та люди не дуже, хочуть слухати, коли звертаєшся до них тихо й терпляче, затримуєш їх під пекучим сонцем і змушуєш займатись арифметикою. Віллі поткнувся був до «Мейсонського вісника», щоб окружна газета виступила з цього питання, але йому відмовили. Тоді він виклав свої погляди на справу з підрядами в довгій заяві і хотів надрукувати її власним коштом окремою листівкою в друкарні «Вісника», але й там дістав відмову. Довелося поїхати до столиці штату й виготовити листівки там. Віллі повернувся з листівками і найняв двох хлопчаків розносити їх по домах. Та одному з них це заборонили батьки, як тільки дізналися, що воно таке, а другого, котрий розносив листівки й далі, побили якісь великі хлопці.
Отож Віллі взявся розносити їх по містечку сам — ходив від будинку до будинку зі старим шкільним ранцем, напакованим листівками, стукав у двері й чемно піднімав капелюха, коли виходила господиня. Та здебільшого господиня не виходила. За вікнами було чути шурхіт завісок, але ніхто не з’являвся. Тоді Віллі підсовував листівку під двері і йшов до наступного будинку. Обійшовши так Мейсон-Сіті, він подався до Тайрі — другого містечка в окрузі,— а потім узявся й до придорожніх селищ.
Та на виборців його листівки не вплинули. Скарбником обрали іншого. Дж. Г. Мур збудував школу, і ще не висохла фарба, як будинок треба було ремонтувати. Віллі залишився без роботи. Пілсбері та його приятелі, поза всяким сумнівом, отримали від Дж. Г. Мура чималий гріш на віддяку й забули про всю ту справу. Забули, власне, десь на три роки, поки не настали для них чорні дні.
Тим часом Віллі жив на татовій фермі, допомагав по господарству, а щоб заробити якийсь дріб’язок, підрядився на роз’їзну торгівлю патентованим набором «Домашній майстер» — і знову ходив від дверей до дверей, їздив від селища до селища своєю старенькою машиною, завертав по дорозі на ферми, стукав у двері, піднімав капелюха і показував господині, як самотужки полагодити каструлю. А повернувшись додому, до пізньої ночі сидів над книжками, готуючись до екзамену на адвоката.
Але все це було потім, а того вечора Віллі, Люсі і я сиділи у вітальні, і Віллі сказав:
— Вони хотіли переступити через мене. Думали, я робитиму все, що мені скажуть, і хотіли переступити через мене, наче я бруд під ногами.
А Люсі, поклавши шитво на коліна, заспокійливо мовила:
— Любий, але ж ти сам казав, що не бажаєш з ними знатися. Коли побачив, які вони підлі шахраї.
— Вони хотіли переступити через мене,— похмуро повторив Віллі, незграбно соваючись у кріслі.— Наче я бруд під ногами.
— Віллі,— сказала Люсі, потягшись до нього,— вони ж однаково були б шахраями, навіть якби й не хотіли переступити через тебе.
Та Віллі не дуже до неї дослухався.
— Вони ж однаково були б шахраями, хіба не так? — знов спитала вона терплячим, але беззастережним тоном, яким, напевне, говорила в шкільному класі.
Вона не зводила очей з обличчя Віллі, та воно видимо віддалялось і від неї, і від мене, і від тієї кімнати, так наче він слухав не її, а якийсь інший голос чи, може, сигнал — звідкись з-поза будинку, з темряви за шторою розчиненого вікна.
— Хіба не так? — не вгавала вона, намагаючись повернути його назад у кімнату, в коло м’якого світла від лампи на столі, де поруч лежали велика Біблія і альбом у плюшевій оправі. Основою лампи була порцелянова ваза, розмальована фіалками.
— Ну хіба не так? — знов спитала Люсі, і, перш ніж вона дістала відповідь, я спіймав себе на тому, що прислухаюся до сухого, настирливого й безглуздого цигикання цвіркунів у траві за вікном.