Хазяїн стояв незворушно, його викочені очі блищали, а натовп не озивавсь ані звуком. Чути було тільки, як очманіла липнева муха без угаву дзижчить серед листя однієї з катальп, що стояли на площі. Та зрештою вгамувалася й вона, і все завмерло в чеканні. І тоді Хазяїн легко й безгучно ступив крок уперед.
— Я не збираюсь виголошувати ніякої промови,— сказав він і осміхнувся. Але очі його були так само викочені й блищали.— Я приїхав сюди не промовляти. Я приїхав навідати свого старого тата й побачити, чи не лишилося в нього в коптильні чогось смачненького. «Ану, тату,— скажу я,— де ваша хвалена копчена ковбаса, де ваша хвалена шинка, де…»
Отаке він казав, але голос був не той, бо наче проходив крізь ніс і звучав безбарвно, та ще й з невеликими паузами за кожним словом — як говорять там, у краю червонястих пагорбів: «Ану… тату… де… ваша…»
Та блиск в очах не зникав, і я подумав: «А може, таки починається. Може, ще не пізно». Цього ніхто не знав напевне. Гляди — й ось воно, і він уже промовляє.
Одначе він казав: «…отож ніяких промов не буде…» — своїм звичайним, своїм власним голосом. А чи був то його власний голос? І хто знав, який у нього насправді голос, котрий з його голосів справжній?
Він говорив далі:
— І не для того я сюди приїхав, щоб просити у вас чогось — не проситиму навіть ваших голосів на виборах. У святому письмі сказано: є на світі троє, ба ні, четверо таких, що ніколи не бувають ситі, ніколи не скажуть «досить»…— Тепер голос його змінився.— Це смерть, безплідна жінка, пересохла земля і вогонь — вони ніколи не скажуть «досить». Та цар Соломон міг би додати до цього ще одне. Отой його список був би повніший, якби він долучив до нього й політика, що без угаву повторює: «Дай!»
Він стояв, недбало відкинувшись назад, трохи схиливши голову набік і кліпаючи очима. А тоді посміхнувся й сказав:
— Якщо в них за тих давніх часів були політики, то напевне так само вимагали, як оце й ми нині: «Дай!» Дай, дай, не минай! Але я сьогодні не політик. У мене вихідний день. Я навіть не проситиму вас голосувати за мене. А коли вже казати щиру правду, як перед богом, то воно мені й ні до чого. Принаймні поки що. Поки мене ще тримають у тому великому домі з білими колонами при вході й дають на сніданок персикове морозиво. Хоч усі ті бісові діячі залюбки турнули б мене звідти. Ви знаєте,— і він трохи нахилився вперед, немов хотів повідати слухачам якусь таємницю,— ну просто сміх, як мені важко знайти спільну мову з тамтешнім людом. Дарма що я аж із шкури пнуся. З усіма страшенно чемний. Усім кажу «будь ласка». Та й з «будь ласка» нема ніякої користі. Одначе скидається на те, що їм доведеться потерпіти мене ще один термін. І вам також, поки викинете мене на смітник. Отож краще всміхайтеся і терпіть. Це ж бо щось мов чиряк, га?
Він замовк і обвів очима юрбу, дивлячись згори вниз просто на неї і поволі повертаючи голову, неначе спиняв погляд то на тому, то на тому обличчі. Потім осміхнувся, кліпнув очима і запитав:
— Га? Чого мовчите? Заціпило вам, чи що?
— Мов чиряк на гузні! — крикнув хтось із натовпу.
— Сто чортів! — гаркнув Віллі у відповідь.— То спіть на череві!
Хтось засміявся.
— І хваліть бога, що він не обминув вас своєю ласкою і завдав собі клопоту зліпити вам з того мізерного матеріалу, що мав на вас, і задки, і передки!
— Так їх, Віллі! — долинуло з натовпу. І всі засміялися.
Хазяїн підніс праву руку долонею донизу й почекав, поки вони перестануть сміятись і свистіти. А тоді сказав:
— Ні, я не проситиму у вас нічого. Ні голосів, ні чогось іншого. Для цього, може, приїду іншим разом. Якщо мені не набридне персикове морозиво, яке дають на сніданок у тому великому домі. Та я й не сподіваюся, що всі ви голосуватимете за мене. Побий мене бог, що б то було, якби ви всі побігли голосувати за Віллі! Про що ж би ви, в біса, тоді сперечалися? Хіба що про погоду, але ж за неї не проголосуєш!..
Ні,— сказав він, уже іншим голосом, спокійним, розважливим, що немовби поволі долинав звіддалік.— Сьогодні я нічого у вас не проситиму. В мене вихідний день, і я приїхав додому. Чоловік залишає свій дім, бо щось спонукає його до цього. Вночі він лежить у чужому ліжку, і навіть вітер, що шелестить у деревах за вікном, не такий, як удома. Чоловік іде вулицею, і обличчя, які трапляються йому назустріч, не мають імен. І голоси, які він чує,— не ті голоси, що бриніли в його вухах, коли він вирушав з дому. Це гучні голоси. Такі гучні, що він давно вже не чує тих голосів, які проводжали його тоді. Та настає хвилина, коли все довкола затихає, і до нього повертаються оті голоси з його далекого минулого. І він уже розрізняє, що вони промовляють. «Повертайся,— промовляють вони.— Повертайся, хлопче!»