— Ну,— сказав я Хазяїнові,— ти, я бачу, відвів душу.
— Хай їм чорт,— озвався він.— Щось у них таке в очах, що годі стриматись. Хоч би й оцей — він же ладен твоє харкотиння лизати, і ти це добре бачиш, то як же з ним інакше.
— Еге ж,— підтакнув я,— це такий, що без мила тобі в ту дірку полізе.
— Я його ні до чого не силував,— похмуро мовив Хазяїн.— Ні до чого. Він міг не казати того, що я йому велів. Міг не слухати мене. Міг просто встати і вийти за двері. Міг поставити дату на цій заяві і вручити її мені. Міг ще багато чого зробити. А зробив? Дідька лисого! Куди йому. Він лише стоїть і кліпає очима, і тулиться тобі до ніг, мов собака, якого збираєшся побити, і, їй-богу, ти себе так почуваєш, ніби як не поб’єш його, то переступиш волю божу. Отож і б’єш, бо цим допомагаєш такому Байремові виконати його призначення.
— Мене воно, звісно, не стосується,— сказав я,— але через що такий гвалт?
— Ти не читав газети?
— Ні, я ж був у відпустці.
— І Сейді нічого тобі не сказала?
— Я щойно приїхав,— пояснив я.
— Річ у тім, що Байрем придумав такий собі планчик, як йому забагатіти. Злигався з компанією ділків, що гріють руки на нерухомому майні, заручився підтримкою Хемілла з відділу земельних податків. Добре дільце, та тільки вони хотіли загребти всі прибутки собі, а хтось образився, що його не взяли в пай, та й роздзвонив про це субчикам Макмерфі в законодавчих зборах. Ну, нехай я тільки доберуся до нього…
— До кого?
— До того, хто роздзвонив про це братії Макмерфі. Він мав звернутися до Даффі. Усі знають, що скарги розглядає він. А тепер на нас звалилася судова справа.
— Проти кого?
— Проти Байрема.
— А з Хеміллом як?
— Подався на Кубу. Там, знаєш, кращий клімат. І, як мені доповіли, часу марно не гаяв. Даффі навідав його сьогодні вранці, і Хемілл устиг на поїзд. Але з тією справою треба щось робити.
— Не думаю, що вони її протягнуть.
— А вони й не намагаються протягти. Це така річ, що дай тільки почати, то не знатимеш, чим воно може скінчитися. Час уже прищикнути їм хвоста. Мої хлопці збирають усіх невдоволених і ненадійних і звозять сюди. Сейді зранку сидить на телефоні, приймає повідомлення. Декотрі з тих пташок поховалися, бо, видно, щось прочули, але хлопці їх виколупують. Оце й сьогодні пополудні приставили трьох, то ми повчили їх розуму. В нас на кожного щось є. Ти б побачив обличчя Джеффа Гопкінса, коли я сказав йому, що знаю, як його тато приторговує спиртним у тій своїй жалюгідній аптечці в Толмеджі, а потім підробляє рецепти для звіту. Або Мартенсове, коли він почув, що мені відомо про заставу на його будинок, яку тримає банк в Окалусі й термін якої минає десь через п’ять тижнів. Атож,— і він задоволено поворушив пальцями ніг у шкарпетках,— я таки заспокоїв їм нерви. Це давні ліки, але вони й досі допомагають.
— А що робити мені?
— Поїдеш завтра до Гармонвілла й спробуєш наставити на розум Сіма Гармона.
— Оце і все?
Не встиг він відповісти, як Сейді просунула голову в двері й сказала, що хлопці привезли Відерспуна,— то був представник від північної околиці штату.
— Посадіть його в тій кімнаті,— звелів Хазяїн,— хай допріває.— А коли голова Сейді зникла за дверима, він обернувся й відповів на моє запитання: — Так, тільки, перш ніж їхати, збери мені все, що в тебе є на Ела Койла. Хлопці вже розшукують його, і мені треба мати в руках надійну зброю.
— Гаразд,— мовив я.
Він подивився на мене так, наче хотів ще щось сказати. Якусь мить мені здавалося навіть, що він обмірковує, як це висловити, і я очікувально стояв біля свого стільця. Та раптом у дверях знову з’явилася голова Сейді.
— Тебе хоче бачити містер Міллер,— сказала Сейді, явно даючи зрозуміти, що нічого приємного не передбачається.
— Нехай заходить,— мовив Хазяїн, і я побачив, що навіть коли він і хотів щось мені сказати хвилину тому, то тепер у нього на думці зовсім інше. Х’ю Міллер — юридичний факультет Гарвардського університету, ескадрилья імені Лафайєта, Croix de Guerre, чисті руки, щире серце, генеральний прокурор — ось хто був у нього на думці.
— Йому це не сподобається,— сказав я.
— Атож,— погодився Хазяїн,— не сподобається.
А на порозі вже став високий, худий, сутулуватий чоловік із смаглявим обличчям, скуйовдженим темним чубом, темними очима, що сумно дивилися з-під чорних брів, та значком товариства «Фі-Бета-Каппа»27, криво пришпиленим на неохайному синьому піджаку. Він якусь мить постояв у дверях, кліпаючи сумними очима, ніби раптом вийшов з темряви на ясне світло чи помилково забрів не в ту кімнату. Та й сам він здавався випадковим гостем на цьому порозі.